Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Борги нашого життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Борги нашого життя"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борги нашого життя" автора Андрій Гарасим. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 58
Перейти на сторінку:
class="book">Хлопець якусь мить мовчав, ніби роздумуючи чи продовжувати, потім помахав перед своїм обличчям рукою з відстовбурченим великим пальцем і мізинцем.

Я заперечно захитав головою.

— Дякую, я майже ніколи не…

— Ну як знаєш, — махнув рукою мій знайомий і зібрався йти. Я роззирнувся — навколо не було практично нікого.

— Але іноді я роблю винятки, — додав я у спину моєму недавньому доброзичливцю. Той зупинився, проте не повернувся. — …і я думаю, що зараз саме той випадок, — закінчив я. Здається я сказав все напрочуд чітко, і, очевидно, мій співрозмовник вирішив так само.

За десять хвилин ми стояли на горі біля бордюра одного з оглядових майданчиків над містом, видихаючи рештки зілля, і дивилися на нереально красивий захід сонця. У мене було таке відчуття, ніби починається нове, справжнє життя, яке у жодне порівняння не йде з тим, що було досі. Все набуло якогось новітнього значення. Навіть сонце сідало не як завжди. Здавалося, над містом відкрилася незнайома далина у кращий і безмежний світ.

— Дивно, — мовив мій співрозмовник. — У минулому році ми були в Гімалаях, в Непалі, і бачили там саме таке світло, саме такий захід сонця.

— Щодня? — перепитав я його.

— Щодня.

Світло перед нами заливало все, і мені раптом стало дуже прикро, що ніколи до того я не бачив цього світла, не розумів, що таке буває у світі. Тим більше щодня.

А вранці ми бачили все в сріблястому серпанку, гори буквально пливли в тумані, — продовжував мій співрозмовник.

— Гори, що потопають в тумані… — замріяно вимовив я.

— Саме так, гори, що потопають у тумані, — повторив за мною співрозмовник.

— Коли наступного разу ви їдете туди? — спитав я.

— Через місяць. Через місяць ми будемо там. Плануємо дістатися Ладакха. Хочеш з нами?

— Зайве питання. Просто зайве питання. Я зобов’язаний з вами поїхати… І мої друзі теж поїдуть з вами, однозначно поїдуть.

— Ми хочемо побувати в Ламаюру. Це монастир на Тибеті. Ти знаєш, можливо саме в Ламаюру зберігаються ще якісь записи з Шамбали, записи предковічної мудрості. А ще Ламаюру розташований посеред висохлого озера, ніби острів…


Коли я дістався додому, під пахвою у мене була літрова пляшка придбаного віскі. Сем і Віка саме вечеряли і тому здивовано спостерігали картину моєї з’яви.

— Люди, ви щось чули про Ламаюру? — спитав, заходячи до кухні.

— Не чули, але сподіваюсь, ти нам зараз розкажеш, — відповіла Віка.

— Там класно, — мовив, ставлячи пляшку на стіл. — Я домовився з одним прикольним чуваком, за місяць ми туди всі їдемо.

— Де це взагалі? — перепитав Сем.

— Це Тибет. Там гори потопають в тумані…

— Люблю гори, — докинула Віка.

— Так, там справжні гори, — не вгавав я. — Гори, де ми станемо по-справжньому вільними…

— Від чого? — перепитав Сем.

— Від усього, Семе. Забудемо за все… Станемо щасливими.

— Надовго?

— На все життя. Однаково у нас тут нічого немає… Якісь дрібні справи, нікчемні зобов’язання, це все ніщо…

Сем без слів поліз у буфет, і за мить на столі вже стояли дві склянки.

— Кажуть, що після того як покуриш, не варто дуже налягати на алкоголь, — сказав між іншим Сем.

— Ні, — засміявся я. — Мене ти не здихаєшся. Діставай третю.

Сем зітхнув, після чого поставив на стіл третю склянку.

Прокинувся я вранці від того, що мене дуже нудило. Здається цілу вічність пробувши у ванні, я нарешті дістався кухні, де вирішив заварити каву. Позад мене стукнули двері, і до кухні зайшла Віка.

— Не думала, що після вчорашнього ти сьогодні в таку рань піднімешся.

— Якби не було так погано, певно ще спав би… Як там Сем?

— Враховуючи, що дві третіх вчорашньої пляшки випив саме він, то певно сьогодні спатиме до обіду.

— Добре, що на роботу не треба вже йти…

— Так, — усміхнулась Віка. — Та сьогодні й вихідний.

— Кави хочеш?

— Дякую. Не відмовлюся.

Я налив каву, проте не сів разом з Вікою за стіл, а почав нишпорити у буфеті.

— Щось шукаєш?

— У нас десь мало лишитися трохи віскі.

— Пити зранку?

— Може допоможе. Мені направду погано.

— Хлюпни й мені.

— О, це по-нашому. Вітаємо в компанії алкоголіків! Хоча, думаю, під час поїздки важкими алкогольними напоями зловживати не будемо. Там все ж жарко…

— Я думала ця маячня щодо поїздки за ніч вивітриться у тебе з голови.

— Ти знаєш, на тверезу голову ця ідея мені ще більше подобається.

Віка мовчки сьорбнула кави.

— Я не поїду з вами, Андрію.

— Це щось нове. І

1 ... 13 14 15 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борги нашого життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борги нашого життя"