Читати книгу - "Корсетна майстерня пані Марії"

— Матусенько моя рідна!

— Донечко моя!.. Бач, ми з тобою майже зрівнялися — як ти швидко ростеш!

— Мамо, ось цих сивих волосинок у тебе не було…

— За тобою скучила, от і сивина з’явилась.

— Мабуть, багато роботи… — зітхнула дівчинка.

Здавалось, стіл був накритий принаймні на п’ять персон — стільки на ньому стояло наїдків.

— Ти ждеш гостей, мамочко? — спитала Оленка.

— Я вже діждалась гостей, моя ясочко… Ти сідай, сідай, — заметушилася. — Спершу покуштуй українського борщу — такого ти ще ніколи не їла, потім курятину під білим соусом…

— Ой, боровички смажені! Де ти дістала їх? — Очі в неї враз побільшали від радісного здивування, а густе чорне волосся аж запалахкотіло від світла електричної лампи.

— Їж, їж, Оленко, тобі треба набиратися сил, бо роботи у нас буде багато… не тільки корсети шити.

Раптом Марія насторожилась — хтось настирливо загупав у двері, друзі так не стукають. Швидко підвелась і вийшла з кімнати.

— Ще не спите? — дужий голос Добриніна.

— Заходьте, шановний Павле Миколайовичу. Донька ось приїхала.

— Хто це? — самими очима запитала дівчинка.

— Потім, — кивнула їй Марія.

Велика сива голова Добриніна втягнулася в плечі, коли він, нахилившись до її руки, жадібно припав до неї губами. Від нього несло горілчаним перегаром. Важкий, кремезний, з обвислими щоками, ступив до столу й маленькими очицями почав оглядати страви.

— Прямо тобі царський обід! — ворухнув кострубатими бровами.

— Для рідної дитини нічого не жаль, — зронила Шульгіна. — Сідайте до нашого столу, розділите з нами радість зустрічі.

— Щиро дякую, тільки-но пообідав, а от від чарочки не відмовився б…

Шульгіна метнулася до серванта, дістала пляшку коньяку і налила повну склянку.

Очиці Добриніна враз солодко заблищали, він задоволено потер долоні, випив, смачно крякнув і запалив погаслу сигару.

— Красива у вас донька росте, Маріє Львівно, — глянув на Оленку.

Безцеремонно нахилився над столом, потягся до пляшки, налив сам, пив поволі, смакуючи. Опісля затягся димом і знову втупився очима в Оленку.

— Красива донька… Тепер вас двоє… отож я думаю, що платити вам, Маріє Львівно, за квартиру треба буде за двох.

— Я не заперечую. Чи не хочете ще скляночку?

— Дякую… Ви такі уважні до мене… Піду вже, не буду заважати, — і, не попрощавшись, вийшов.

Тільки на світанку лягла Шульгіна — натомилась: цієї ночі друкувала листівки без Булавіної.

— Ти спиш, Марійко? — хтось легенько торкнувся її плеча.

Розплющила очі — над нею схилився Андрій.

— Ні, мій любий…

Простягає руки до нього, сплітає їх навкруг шиї.

— Ти не будеш потім дорікати мені, що я тебе покохала? — тремтячими руками розгладжує його густу хвилясту чуприну. — Я кохаю тебе і кохатиму все життя, мій любий… Буду тобі вірною і ніжною дружиною, тільки забери мене звідси, забери назавжди, тут мені страшно без тебе. Тут я боюсь… за себе, за Оленку, за тебе — всього боюсь. Мені вже все набридло…

— Заспокойся, Марійко. Ти стомилась, тобі треба відпочити, і все минеться. Візьми себе в руки…

Розплющила очі — в кімнаті білий день. У грудях стукотить, на чолі дрібні краплини поту. Схопилася з постелі, витерла рушником чоло, а у вухах все ще заспокійливий голос Андрія: «Візьми себе в руки!..» Підійшла до дивана, схилилась над Оленкою. Та спокійно спала. І присниться ж таке — певне, від Андрієвого листа, що Оленкою передав.

«Мила Марійко! — писав він. — Дуже мені погано без тебе, не діждуся тієї миті, коли ми назавжди зійдемося. Бережи себе, знай, що серцем я завжди з тобою. Міцно цілую і обіймаю. Твій Андрій».

А між рядками, коли потримала листа над лампою, виступили літери, слова, рядки…

«Знаючи, з яким відповідальним завданням тебе послала партія до Києва, наш комітет шляхом добровільних пожертв серед російських робітників подає матеріальну допомогу українським товаришам по партії і шле їм палкий привіт».

Як до речі ці триста карбованців! Булавіна вже домовилась із старшим прикажчиком з магазину Кульженка — обіцяв продати паперу.

Всю ніч лив дощ мов з відра, раз по раз спалахували блискавки і сердито гуркотіло небо. Вітер гнув дерева, зривав яблуневий цвіт, валив і котив усе, що міг. Тільки на світанку природа вгомонилася. В небі розійшлися хмари, і над містом засяяло сонце. Веселий промінчик несміливо заглянув у шибку, ковзнув по долівці, потрушеній зеленою лепехою, і полоскотав щоку Ілька, який спав на дерев’яному тапчані. Хлопець скочив з постелі, натяг на себе убогу одежину і вибіг надвір. Хатині баби Волосухи років сто, коли не більше, — така вона стара, вросла в землю, вся в зелені, в ароматі травоквіту, яблуневих пуп’янків. Ілько став на призьбі, роздивився навкруги. З городу дріботіла баба — маленька, поморщена, з висохлими вузлуватими руками, але, як на її вік, ще швидка та жвава — з ранку до вечора поралася по господарству.

— Вже на ногах, халамиднику, — мовила незлобливо, — хоч би поїв що, а то не встиг очей продерти — із хати…

Постояла, дивлячись з-під чорної, низько насунутої на лоб хустки вслід Ільку, і пошкандибала в халупу. Стомлено присіла на лаві, поклавши на стіл натруджені руки, і на її поораному зморшками чорному обличчі ворухнулася усмішка: