Читати книгу - "Корсетна майстерня пані Марії"

Павло згодом забрав Марину до себе, а там і хлопчик народився, якого назвали Петрусем. Вона голубила його день і ніч, не бачила навкруг себе нікого, навіть чоловіка.

Як раптово прийшло щастя, так воно й покинуло їхню оселю. До поміщика з’їхалися гості. Марина з іншими молодицями та дівчатами прислуговувала їм. А десь опівночі підпилий синок хазяїна гукнув її, кинув ключі і зажадав принести з погреба глек вина. Засвітила ліхтар, пішла. Присіла навпочіпки і почала витягати чіп у бочці, як раптом її чимось важким вдарили по голові… Аж вранці Марина отямилась. Тремтіла в лихоманці. Боліла голова, все тіло. Синок старого поміщика послав її сюди, домовившись із своїми, такими ж безтурботними і безжалісними, як і сам. Подумала, що в тому холодному погребі вона й сконає. Підвела голову, стала навколішки, зіп’ялась на ноги. Спершись на бочку, встала, вийшла надвір. Ранкова прохолода подіяла заспокійливо. Марина підійшла до погрібника, де зберігався гас, налила у відро і, розхлюпуючи, понесла до головного будинку. Облила стіну — і знову в погрібник. Поливала стіни, високий ганок. Відійшла кроків на п’ять, розгледілась кругом — ніде ні душі, всі спали після бенкету.

Перехрестилася, підпалила якесь ганчір’я і геть од проклятого місця.

По обіді її впіймали, кинули зв’язану на віз — і в дике урочище, далеко від села. Били довго. Вона вже не відчувала болю… Потім роздягнену, знівечену кинули в провалля. Та врятували Марину цигани, що їхали понад яром. У вечірньому мороці угледіли біле тіло. Поїли терпким відваром якогось пахучого зілля і зіп’яли-таки на ноги. Правда, стан зігнутий, лице чорне, а в очах переляк. І живе Марина на Шулявці так багато літ, що й сама вже не пригадує, як опинилася тут. Про маленького Петруся і коханого Павла пам’ятає й досі, тільки смерть вирве пам’ять про них…

Баба Волосуха все ще сиділа за столом, поринувши в спогади… Хтось з їхнього села побачив її у гурті циган, підійшов до неї і розповів, що обійстя поміщика згоріло дотла, не всі гості врятувалися, а її, Марину, убили. Так говорили в селі. Павла забрали в солдати, де він, напевне, й сконав. Петруся вивезли до міста — ходили потім чутки, що він великим паном став, — та чого тільки не вигадають люди…

Важко підвела голову, глянула на покуть, де висіла стара облуплена ікона. Бог гнівається на неї, не шле ангелів. А вона довго засиділась тут, давно час до Павла. Мріяла про зустріч з чоловіком — повинен же він знати про сина. Але бог не поспішає прибирати її з цього світу, і даремне — нікому вона тут не потрібна, тож нащо мучити? Тільки Ілько її жаліє: допомагає, приносить і гроші і їсти, сварить, щоб не вешталася біля святих місць, не жебракувала.

Витираючи сльози, баба пошкандибала до печі — щось треба робити, без роботи не могла. Коли б не робила, то, може, й не жила б.

На розі Прорізної та Володимирської Ілько розклав свій нехитрий скарб: підставку для взуття, два розкладних обтягнутих парусиною стільці, на одному з яких сів, щітки, суконки, ваксу.

— Шик, блиск, красота, та-та-та! Сам околодочний, — побачивши гладкого здорованя— поліцейського, що повагом крокував вулицею, викрикнув хлопець, — позаздрить блиску ваших черевиків!

Почувши такі слова з вуст голодранця, поліцейський поблажливо посміхнувся, підкручуючи пишні нафарбовані вуса, і попрямував далі.

Сьогодні справи були кепські: ніхто не бажав почистити свої черевики. За три години сидіння обслужив лише двох клієнтів: два гривеники жалібно дзенькали в кишені.

Гіркий кусень хліба дістався Ількові. Батько, слюсар механічного заводу Гретера і Криванека, загинув під час страйку, матері не пам’ятає — йому було три неповних роки, як померла від сухот. Один як палець на весь світ, правда, є рідна тітка — перекупка на Житньому базарі, люта й пожадлива, вона витурила його з батькової хати, в ній тепер пиячили і розважалися скупники краденого краму. Він тинявся по місту і, коли був дуже голодний, боязко заходив на Глибочицьку вулицю до тітки.

— Приплентався! Бач, їсти воно захотіло! А цього не бажаєш! — репетувала на все дворище, худа, довга, чимось схожа на засушену воблу, і тикала Ількові під ніс дулі. — Наносиш повну діжку води, тоді й нагодую!

Обливаючись потом, хлопець носив воду, чистив хлів, рубав дрова, обкопував дерева в садку, бігав у шинок по горілку.

— І щоб я тебе тут більше не бачила! Багато вас, ледацюг, тиняється під вікнами! — довго гриміли у вухах тітчині докори.

Ілько заздрив своїм ровесникам, одягненим у форму гімназистів, дивився, як вони з ранцями за плечима, червонощокі й веселі, поспішали вранці на заняття. Деякі проїжджали навіть у фаетонах чи дрожках, і фурмани у лівреях, стримуючи баских коней біля під’їзду гімназії, обережно висаджували їх. А він так хотів вчитися грамоти, слухати вчителя і хоч би раз потримати в руках підручника, погортати його, подивитися малюнки! Але таких, як він, і до порога не допустять.

Зранку сіявся дрібненький дощик, а увечері подув холодний вітер і в небі закружляли сніжинки. Стало холодно, і Ілько, тяжко зітхнувши, поплівся до тітки: чи не розщедриться на якусь стару одежину — він-бо ж в самій лише сорочці та в латаних штанах.

— О-о-о! Приліз! — як завжди, зустріла небожа тітка. — Всеньке літо прошлявся бозна-де, а тепер до тітки! А тут хоч розірвись, хоч здохни — йому байдуже!

— Тітонько, голубонько, — благав Ілько. — Пожалуйте теплої одежки, вік за вас буду молитися.

— Він молитися буде! Го-го, та ти хоч кебиш, приблудо!.. Ой боже, мій боже, — почала вже відходити, — що ж мені з тобою, окаянним, робити?.. Добре, дам тобі піджак і черевики,