Читати книгу - "Корсетна майстерня пані Марії"

Тільки-но забринів світанок, як тітка розбудила небожа і вони поспішили до багатого сусіда. В обійсті Говорухи, біля стайні, конюх ладнав збрую, в хліві поралася наймичка, з димаря добротного будинку вився дим. В низькій обжитій кімнаті ще стояли сутінки. Ілько дивився на паперові квіти, важкі комоди, на застелений кольоровою скатертиною стіл, де парував сніданок. Грюкаючи чобітьми і не дивлячись на непрошених ранніх гостей, ввійшов ще не старий, дужий та високий хазяїн. Сів за стіл, хлюпнув у склянку горілки, недбало перехрестився і вилив собі в рот, крякнув задоволено і аж тоді почав їсти.

— Що ж ти мовчиш, стара бердо! — гаркнув, аж у вухах заклало. — Прителіпалась, то кажи вже… — стрельнув очима на тітку.

— Та я ось, пане добродію, небожа привела… Ви ж якось казали…

— А що він тямить? — перебив зневажливо і втупився в неї мутними очима.

Рипнули двері — заспана дружина Говорухи, товста й здорова, як і він, в довгій сорочці, зупиняється й сердито блимає на перекупку та її небожа. Тітка кланяється їй, шарпає Ілька, підштовхуючи його наперед, крутить шиєю, для чогось обертається до дверей і аж потім пояснює:

— Він, пане, все може… все, що накажете, хай мене грім поб’є, якщо брешу!

Говоруха, не піднімаючи голови, голосно чавкає, а дружина, постоявши хвилю, позіхнула з виском і, човгаючи босими ногами, зникла в сусідній кімнаті. Хазяїн, впоравшись з їжею, важко підвівся, ступив до Ілька.

— Добре, беру хлопця чистильником взуття, — махнув рукою. — Ходи за мною, одержиш все, що треба, і марш хоч до самого сатани, але щоб кожного ранку приносив по два карбованці… решта — твої. І щоб мені без всяких там, зрозумів? — великий волохатий кулак замелькотів перед обличчям переляканого хлопця. — Будеш старатись — двадцять копійок спущу…

Ілько із своїм причандаллям пересидів зиму на вокзалі, а ранньої весни перебрався на ріг вулиць Прорізної та Володимирської. Тут справи пішли краще — можна було і для себе зайву копійку приберегти, тільки клята тітка зі своїми прокльонами не давала дихнути. Якось, навіть не попрощавшись з нею, він назавжди пішов з її двору. Оселився на Шулявці, в самотньої баби Волосухи. Всяке говорили про неї — що вона і відьма, і з чортами водиться. Маленька, горбата, волоока — дійсно відьма… Побачивши її на подвір’ї а чи на вулиці, хлопчаки бігли за нею і викрикували:

Не звертала на те уваги, за довге безрадісне життя звикла. А Ілька до своєї оселі прийняла з радістю, доглядала його, як рідного, варила їсти, прала та латала йому убогу одежину. Заробляла собі на прожиток жебрацтвом: повісить на плечі торби та й човгає до Софійського собору чи до Печорської лаври. Сиділа терпеливо, довго і мовчала, поглядаючи на прочан. І мало хто наважувався пройти повз неї, щоб не кинути мідяка, а то й срібну монету. У жебраків це викликало заздрість та злобу, вони ображали бабу, знущалися з неї, а вона мовчала, як німа. Дома теж мовчала, тільки хитала головою, дивлячись на Ілька сумними очима. © http://kompas.co.ua

Два роки у злагоді й мирі жили Ілько та баба Волосуха. Хлопцеві уже тринадцять літ — обвітрене обличчя, живі, нетерплячі очі, та й на зріст бог не зобидив. Днями висиджує зі своїм причандаллям, закликаючи перехожих почистити черевики, а вечорами при мерехтливому світлі каганця вчиться грамоти — на Подолі відкрилася недільна школа, і він охоче її відвідує.

А сьогодні ніби хтось наврочив: доведеться докладати до двох карбованців пану Говорусі із своїх нужденних заощаджень. Він так поринув у невеселі роздуми, що й не чув, як хтось ляснув його по плечу тростиною.

— Що, хлопчику, дрімаєш? — перед ним стояв весь у чорному і з чорною пов’язкою на оці високий молодик. — Мені здається, що на роботі дрихнуть не положено.

— Зараз, пане! — стрепенувся Ілько. — Наведу такий лоск на черевиках, навіть сам пан губернатор позаздрить!

— Фіють, — байдуже свиснув молодик. — То дрібниці, хлопчику!

Він, поставивши ліву ногу на підставку, пронизливим поглядом єдиного ока вп’явся у Ілька.

— Зачиняй свою контору, хлопчику, збирай бебехи і поїхали зі мною. Тільки без патякання, ясно?

— А куди? — вирвалось у переляканого хлопця.

— Хлопчику, ти на роботі, і мені здається, що питання тут зайві.

Ілько поспіхом згріб причандалля у лантух і умостився в ногах молодика, який напівлежав на м’яких сидіннях прольотки. Невдовзі підстаркуватий, небалакучий візник зупинив коня біля кам’яного будинку на Верхнім Валу, незнайомець свиснув — і тієї ж миті, немов з-під землі, перед ними постали два молодики у насунутих на лоби маленьких кепочках.

— Кого привіз? — кивнув одноокому один з них з круглою, червоною пикою і, угледівши зіщуленого Ілька, підхопив його і витяг з прольотки.

Хлопець, притиснувши до грудей лантух, з острахом дивився на молодиків.

— Зав’яжіть йому баньки! — наказав одноокий, коли вони зайшли у під’їзд. — А ти тільки писни, получиш перо в бік, — погрозив Ількові, який од переляку наче онімів.

У кімнаті, куди його довго вели, було багато брудного взуття.

— Сідай зручно, хлопчику, і працюй, — кивнув одноокий на черевики. — Закінчиш— скажеш мені… Не бійся. Яшка Одноокий ще нікого даром не обижав! Чисто зробиш, як ти кажеш, пан губернатор позаздрить, — матимеш сашеньку