Читати книгу - "Золото і анаконда"

знайшов собі там багатства. Колись давно там, правда, добували срібло й мідь, а під час визвольної війни мешканці Пільяро допомагали фінансувати похід Сімона Болівара сріблом із Льянганаті. Але відтоді там більше нічого цінного не знаходили. Звичайно, для Пільяро Льянганаті по-своєму — справжня скарбниця. Тут треба було б поставити пам’ятник Вальверде. Скільки грошей залишили в Пільяро шукачі скарбів, розраховуючись із носильниками та провідниками, закуповуючи харчі, платячи тут мені за… гм… одне слово, ваше здоров’я!

Другого дня вранці, о пів на шосту, нашвидку поснідавши, ми вирушили в Льянганаті. Густав верхи, а решта — пішки. (Сам я майже ніколи не беру коня, бо для мене легше йти, ніж їхати верхи без звички). Дехто з носильників привів із собою осла і поклав на нього свій вантаж, щоб поки що не дуже стомлюватись. Після Ель Пончо, перевалу на горі Гуапа, який ще називають «воротами в Льянганаті», все одно доведеться відсилати всіх ослів назад, а вантаж нести самим, бо далі починається місцевість, по якій не пройде жодна в’ючна тварина.

На дорозі стояла невилазна грязюка. Ми ледве витягали з неї ноги, повільно посуваючись вперед, а дрібний дощ, який сіяв з самого ранку, і не думав переставати. Було мокро, похмуро й холодно. Коли ми поминали глиняні халупи пеонів, біля деяких із них чекали жінки наших носильників і подавали їм гарячий суп. А поки ті жадібно ковтали їжу, жінки, оточені дрібними дітьми, стояли і витирали сльози. Та й самі носильники йшли в Льянганаті без особливого ентузіазму. Їх там чекала виснажлива праця, важкі переходи, погана погода і незручний нічліг. А може, щось і гірше. Однак їм не щодня трапляється можливість заробити десять сукре в день, приблизно три крони, не рахуючи їжі, та ще й одержати чималу додаткову винагороду, як ведеться в цих місцях.

Прощальні слова, якими проводжали нас зустрічні, були не дуже підбадьорливі і доводили, що Льянганаті має погану славу.

— Кіерен морір? Устедес ван а морір! — кричали нам. (Ви хочете вмерти? Ви вмрете!).

— Що вони кажуть? — трохи стурбовано спитав Густав.

— Дурниці! — відповів Андраде. — Просто тут такі дивні жарти.

— Справді, дивні, — погодився Густав.

6
СВИНАРІ ТА ШУКАЧІ ЗОЛОТА

Шляхи, поля й будиночки залишились позаду. Ми повільно піднімались вгору схилами Гуапи. Тут росла тільки висока, по коліна, жорстка трава та подекуди стирчали маленькі кущі або росла пуйя з гострим, як списи, листям.

Надворі випогодилось, і ми побачили позад себе, в зеленій родючій долині, Пільяро. А по той бік гірської річки Патате крізь туман вимальовувалось Амбато. Тільки височезні снігові вершини Чімборасо і Тунгурагуа і досі були огорнуті густими білими хмарами. Це була чудова, велична картина. Однак ліричні вигуки, якими ми з Густавом обмінювались, потонули в потоці лайки: це пеони підганяли своїх нещасних ослів.

До речі, треба сказати, що осли так звикли до найгірших і найобразливіших слів, які тільки може вигадати пеон, що іншими їх і не «підбадьориш». Я сам не раз пробував весело гукати на них, однак це нічого не допомагало. Та варто мені було нагородити їх кількома добірними слівцями, як вони одразу ж прискорювали ходу.

— На жаль, це можна сказати і про деяких людей, — зауважив Густав, коли я розповів йому про свої спостереження.

Може, це й правда…

До полудня ми досягли перевалу Ель Пончо. Там ми перепочили і пообідали. Пеони звільнили ослів од вантажу, який вони відтепер мали нести самі. Дощ почався знову, і на перевалі дув холодний вітер. За такої погоди, звичайно, нічого було й пробувати побачити три вершини Серрос Льянганаті: сіра завіса дощу й низькі хмари закривали геть усе. Така погода панує тут більшу частину року, і часом мандрівникам доводилось чекати дні або й тижні, щоб хоч на мить побачити з перевалу гори Вальверде. За дванадцять походів Андраде тільки раз випала така погода, що він зміг побачити знамениті три вершини.

З Ель Пончо ми рухались угору, потім вийшли на рівне болотисте місце, де кінь Густава насилу витягав ноги з багна, подекуди грузнучи по самий живіт. Однак Густав, хоч був уже й не молодий, чудово виходив із небезпечних ситуацій. Коли траплялось, що кінь падав, він легко, з юнацькою спритністю зіскакував із сідла. Видно було, що Густав не вперше сидить на коні. Недарма його навчали аргентінські гаучо!

Ми перебрели дві неглибокі річки, піднялися по схилу і вийшли на Ла каррера ларга — «Велику магістраль». Так пеони називали кілька паралельних зручних стежок. Хмари розійшлись, і надвечір сонце освітило казкову панораму. Внизу під нами, серед гір і зарослих лісом пагорбів, наче в зеленій рамі, лежали осяяні сонячним промінням блискучі озера. Це були ті самі озера й гори, які ми бачили з літака, але зараз вони виявилися іншими. Красивішими, дикішими, мальовничішими!

Надвечір наш невеличкий караван досяг Тамбо де Мама Ріта — купки вкритих травою халуп, розташованих на висоті 3600 метрів над рівнем моря, на березі озера Коча де Тамбо. Це останнє селище по дорозі до Льянганаті, а щоб знову побачити людську оселю, треба іти аж до річки Напо, як ішов капітан Лох. Відомо, що він згаяв на цей шлях понад два місяці.

Нам сказали, що Тамбо де Мама Ріта належить німцеві на ім’я Гейнц, який, очевидно не без успіху, зайнявся в цій глушині тваринництвом. Парамос — розлогі пасовиська над межею лісів — багаті на їжу для свиней і худоби: свині годуються поживною рослиною чікоріа, від якої в них наростає багато сала, худобі теж є вдосталь паші. Свині тут мають кумедний вигляд: у прохолодному кліматі вони заростають довгою покрученою щетиною.

Гейнца ми не застали вдома, зате зустріли двох вакеро (так по-іспанському називають пастухів), котрі запросили нас на ніч до своїх халуп і взагалі були дуже гостинні. Згодом з’явився ще один вакеро. Він був мокрий з голови до п’ят, бо ненароком викупався разом з конем у річці, коли ганявся з собаками за пумою, яка вкрала в Гейнца чимало