Читати книгу - "Дисертація лейтенанта Шпильового"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Може, її захлеснуло хвилею і вона потонула? — перебив Танюшин.
— Ні в якому разі, — заперечив капітан. — Шлюпку затопили навмисне. Ось дивіться. — Капітан нагнувся до шлюпки і показав отвір з різьбою: — Сюди вгвинчується пробка. Як бачите, пробку викрутили, і вода вільно попала в шлюпку.
— Ну, а берег ви обслідували? — запитав Танюшин.
— Так точно. Берег обслідували дуже ретельно. Порушник тут не висаджувався.
— Де ж він міг висадитись?
— Найбільш можливе місце — рибальське селище Скелясте. Три милі звідси. Там поруч шосейна дорога.
— Та-ак, — протягнув Танюшин і, звернувшись до цивільних, додав: — Займіться своєю справою.
Супутники Танюшина дістали з чемоданчиків якісь прилади і почали вимірювати і фотографувати шлюпку.
Полковник глянув на мене:
— Що ви скажете, товаришу Шпильовий?
Я готувався до цього запитання, придивлявся до шлюпки, але, відверто кажучи, певної відповіді дати не міг.
— Начебто й вона і наче не вона, товаришу полковник.
Танюшин нетерпляче потер руки.
— А точніше?
Я подивився на шлюпку ще раз, потім одійшов метрів за п’ять вбік.
— Ні, не певен.
Танюшин обійшов шлюпку і, звівши на мене погляд, запитав:
— Приблизно на якій відстані ви її бачили?
І тоді я догадався.
— Нехай хтось сяде в шлюпку, — попросив я полковника.
Відбігши метрів за двісті, я обернувся. Все стало ясно. Це була та сама шлюпка. Я звернув увагу на характерну обводку і на положення людини. Все, геть усе збігалося. Картина уявлялася настільки чітко, що мені навіть здалося, наче я стою на щиті.
— Це та сама шлюпка, — сказав я Таиюшину.
На зворотному шляху у нас кілька разів перевіряли документи. Крім того, я побачив прикордонників з собаками, які прочісували місцевість. Мабуть, цю ділянку було оточено.
Уже коли в’їздили в місто, нас наздогнав мотоцикліст.
— У районі рибальського селища Скелясте знайдено водолазний скафандр, — доповів він стиха Танюшииу.
Полковник вийшов з машини:
— Їдьте без мене. Я повертаюсь.
Він підійшов до мене і сказав:
— Майте на увазі, Шпильовий, ви зараз на передньому краї боротьби. Чим більше ви зберете даних про Петрищева, тим краще. Але будьте обережні і розсудливі.
Я вирішив негайно їхати до Марії Андріївни і запросив з собою Скосирєва, але у нього були свої справи. Йому доручили систематизувати всі відомості про Гужву.
В музеї мене зустріла дуже молода дівчина.
— Директора нема, — сказала вона, — почекайте, незабаром повинен бути.
— А ви хто? — запитав я дівчину.
Вона трохи почервоніла і з викликом подивилася на мене:
— Науковий співробітник.
Я пройшов по залах музею і побачив, що все в ньому дуже змінилось. Експонати були розміщені в певному порядку. З’явилися пояснювальні написи і покажчики. На стенді, присвяченому Петрищеву, білів текст, який свого часу я вже читав. Скрізь було чисто й затишно.
Прийшла Марія Андріївна. Вона була жвава, помолоділа.
— Нізащо не вгадаєте, куди я їздила.
— Куди ж?
— У Слобідське! — урочисто сказала Марія Андріївна.
— В Слобідське?
— Так. Між іншим, вам багато привітань. Від голови, від Нюри Пасивіної. Дякують за шефів. Там ваш товариш Селін має величезний успіх.
Я здивувався:
— Невже мене пам’ятають?
— Аякже! Після вашого від’їзду в селі закипіла бурхлива діяльність по розшуку матеріалів про Матвія Петрищева. Особливо старанно працює Пасивіна. До речі, саме з її допомогою я зібрала дуже багато цікавого.
Марія Андріївна підійшла до шафи і дістала звідти товсту папку.
— Ось, читайте і вивчайте.
Це був скарб. Більше як годину я перебирав документи і списав два блокноти. Тут був табель успішності Петрищева за шостий клас. Я прочитав оцінки: математика — відмінно, російська мова — відмінно, фізика — відмінно… Марія Андріївна щохвилини перебивала мене:
— Ні, ви тільки погляньте…
Вона подала мені пожовклу фотографію. Хлопці в білих сорочках і дівчатка розташувалися навколо вчительки.
— Ось і сам Матвій, — показала Марія Андріївна.
Вперше я побачив Матвія Петрищева. Правда, зовсім юного, але все-таки це був він: білявий, вихрястий, завзятий хлопчина з трохи кирпатим носом.
— Видно, бойовий хлопець!
— Ще й який! — підтримала Марія Андріївна і подала мені цілу пачку паперів. На них були докладно записані спогади односельчан про Матвія.
— Як вам пощастило зібрати все це?
Марія Андріївна усміхнулась:
— Нюра Пасивіна обійшла всіх і зібрала спогади. Крім того, вона кудись писала. Адже дехто виїхав із Слобідського. Я ходила в школу. Розмовляла з учителями. Отак і знайшла фотографію.
Отже, досить повна картина дитинства Матвія в моїх руках. Це був звичайний хлопець. Іноді бешкетував, за що мав покарання, іноді його хвалили. Із усіх спогадів про Матвія я звернув увагу на одну деталь: навколо нього завжди гуртувалися товариші. Колишня вчителька так і написала: «Матвій був хлопець, якого не можна собі уявити поза колективом. У школі він організував голосне читання «Пионерской правды», організував тимурівську команду і спортивні секції, взагалі він був ініціатором багатьох хороших справ».
— Розумна ця Нюра Пасивіна, — сказав я.
Марія Андріївна кивнула головою.
— До речі, вона взяла у мене вашу адресу.
— Навіщо?
— Каже, завинила перед Шпильовим, що не зберегла документів.
Я пішов з музею, відчуваючи в душі особливе піднесення. Поки що справи посувалися гаразд.
НА КОГО ПОЛЮВАЛИ?Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дисертація лейтенанта Шпильового», після закриття браузера.