Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

спить міцно. Я ж мучився безсонням, широко розчахнуті вікна свіжого повітря не додавали. Несподівано за вікном почулися дивні звуки. Третій поверх — не так уже й високо. Голосно затріщало в кущах бузку. Потім приглушене жіноче хихотіння, швидке вовтузіння. Я підвівся, підійшов до вікна, висунувся обережно. Гріх уже витав у повітрі, я відчував його, він злився з липкою задухою ночі. Ненависть охопила мене. Мерзотники! Зовсім совість втратили, вони вже тирлуються просто під вікнами людської оселі!

Хутко натягнув штани, накинув куртку, поспішив на місце злочину. Вони були все ще зайняті своїм. Я терпляче дочекався поки хлопець піде, а потім здійснив свій вирок.

Результатом я був більше ніж задоволений. Нарешті обивателі перелякалися не на жарт! Скоро з’явилися газетні публікації про всі ці події. Суспільство таки зрозуміло, що я не жартую. Я акуратно перечитував усі публікації. Підписані вони одним прізвищем, і цей журналіст видався мені людиною мислячою. Мені подобалося, що він намагається проаналізувати все, що відбувається. Кілька разів майнуло то явне, то приховане „чому?“. Не „хто?“, а саме „чому?“. Отак! Читайте, любі! А я іще підкину матеріалу!

Несподівано моя кохана жінка теж зацікавилася вбивствами, і їй — парадокс! — було шкода розпусниць. Уперше за час нашого спільного життя ми ледь не посварилися. «Кого ти жалієш! — кричав я. — Адже ти сама казала — Бог рано чи пізно покарає всіх, хто живе не за законами Його! Всі вони — хвойди, які не мають права називатися жінками!» Вона подивилася на мене і тихо сказала: «Ти дуже жорстокий. Я не знала тебе таким». Мене це злякало. Ану ж вона здогадається, що я причетний до вбивства?

Я, як міг заспокоїв її. Вона сказала, що боїться, я запевнив її, що боятися нема чого, що я поряд і не збираюся кидати її. Так, убиті гідні скорботи, але ж вони, по суті, самі винні. Ти у мене не така, казав я їй і гладив по голові, як маленьку дівчинку.

Більше ми на цю тему не говорили. А через деякий час Валентина вирішила з’їздити до матері, я сказав їй, що не можу зараз відпроситися з роботи, і це була чистісінька правда. Її відсутність розв’язувала мені руки. Маючи на прикметі чергову кандидатку, я три дні чекав слушного моменту і нарешті дочекався.

Похорони були бучними, і я переконався, що одна частина плану нарешті здійснена. Жоден з присутніх не приховував, що відчуває панічний страх перед невидимою смертю. Я лишився задоволений. Ще трохи зусиль — і мені таки вдасться змінити світ на краще».

Історію спіймання маньяка мені розповіли протягом години троє людей. Спочатку — Вася Книш. Потім — Хижняк зі слів полковника Мурашка. І нарешті — Алла Стороженко, яка, як я уже помітив, знала завжди більше за всіх.

А історія проста. Близько дванадцятої ночі патрульні почули жіночий крик і рвонули на допомогу. Застали картину — дівчина виривається з рук хлопця. Один з патрульних одразу оглушив його кийком. Дівчина розповіла, що він вистежив її, увірвався до кімнати і хотів задушити. Їй вдалося вирватися, він погнався за нею і на вулиці наздогнав.

Отаке! Він уже вривається до кімнат! І ще одна дивна річ — ніхто з мешканців гуртожитку не втрутився, хоча шум боротьби й крики мусили чути всі. Але це так, дрібниці, з усім цим слідчому розбиратися. Вбивця, до речі, винним себе не визнає, що природно. І головне — ним виявився Юрко Кріпак, бармен із «Зодіаку». Все ж таки «Зодіак», недаремно гадючник цей у всіх випадках фігурував.

— Зроби гарний матеріал, — Хижняка щиро тішило закінчення історії з маньяком. — Половину полоси віддаю, дій.

Омонівці, що затримали вбивцю, жили в гуртожитку, виділеному спеціально для працівників охорони правопорядку. Я застав на місці лише одного, Колю Проценка, який вирубав злочинця.

— Вітьки нема. Дівка у нього тут недалеко, хата в них чотирикімнатна. Одружитися хоче.

Могутня його правиця стискала переполовинену пляшку пива так само звично, як і кийок.

— А на хріна все це? — питання він поставив просто так, для порядку.

— У газету про тебе напишу. Ви ж із напарником тепер популярні, маньяка цього майже три місяці ловили, а ви — раз!

— Фотку надрукуєте? Мою й Вітьчину? — Коля ковтнув пива.

— Може, й так… Але то вже редактор вирішувати буде, але я йому скажу.

— Ну, коротше, ідемо ми з Вітькою. Дощик, темно, вогко. Йдемо, значить, палимо, базаримо… Вже до сьомої общаги підходимо, коли раптом у кущах — баба верещить, як порося під ножем! Ми бігом на голос. Коротше, картина: хлопець дівку за шию схопив однією рукою, другою руку заламує. І кричить щось типу: «Вб’ю!» Ну, я з розгону його по чайнику кийком — гах! Він — з копит! Вітя дівчину підхопив, вона в самому спортивному костюмі була, ми одразу прикинули — з сьомої общаги вибігла, — він витяг з-під ліжка емальоване відро з водою, в якому плавали пляшки з пивом. — Дівчисько сказало, що хлопець цей стежив за нею, а потім увірвався до кімнати й почав душити, — він узяв одну пляшку, відро п’ятою запхнув під ліжко.

— Так ото прямо й сказала?

— Щось на зразок того, — Коля відкоркував пляшку зубами. — Не пам’ятаю точно. Коротше, вона кричала, що мужик цей — маньяк, придушити її хотів. Що давно за нею ходить, тільки вона в міліцію не заявляла, думала — нормальний, просто закохався, от і ходить за нею. Пиво будеш?

— Ні, дякую, — я закрив блокнот. — Хлопець як себе поводив?

— А як небезпечні злочинці себе поводять? Виривався, її сучкою назвав і дурепою, репетував увесь час: «Не я, не я це!» Перелякався, сволота! Розуму хоч би трошки мав — ми ж бачили, що він робив, а то своє — не я, не я… — Коля ковтнув пива. — Писати будеш, зазнач — при арешті чинив активний опір. Здоровий, бугай!