Читати книгу - "Просто гра"

На її подив, Іллі на роботі не було.

– У нього вихідний? – запитала вона в напарника Іллі.

– Який там вихідний?! – невдоволено промовив чоловік. – Роботи по горло, а його вже третій день нема!

– Може, він захворів?

– То чи важко попередити? Господар сказав, якщо завтра не з’явиться, то вже може не виходити на роботу.

– Може, щось трапилося, – рознервувалася Наталія. – Може, мати захворіла?

– Малого міг би прислати, а не зникати безслідно!

Чоловік взяв інструмент і поліз до ями під автівку – часу на порожні балачки в нього не було. Наталі пішла з автомайстерні, так нічого нового про Іллю не дізнавшись. Вона могла б сходити додому до Іллі і поговорити з його матір’ю, але дівчина вагалася, побоюючись, що хлопець її покинув. Вона зовсім не хотіла осоромитися перед жінкою, а ще більше боялася почути від коханого неприємну звістку.

«Піду до Іринки», – вирішила вона.

Наталія розуміла, що своїм ниттям та стражданнями вже набридла подрузі, але їй потрібно було з кимось поспілкуватися.

– Знову киснеш? – побачивши сумну подругу, спитала Ірина. – Бачу по тобі, що Ілля не з’являвся.

– Ні, – похитала головою Наталія. – Я й досі не знаю, де він подівся.

– Уже давно б сходила до нього додому й не морочила собі голову.

– Сходжу, але не зараз, – зітхнула Наталія.

Вона повернула голову й завмерла, остовпівши від здивування.

– Вовчику?! Невже це ти?! – радісно вигукнула вона, побачивши давнього знайомого.

– Наточко! – юнак, що зрадів не менше, побачивши Наталію, кинувся обнімати подругу. – Як ти змінилася! Така доросла дівчинка стала!

– Вовчику, ти взагалі красень! Справжній чоловік, а не той хлопчик, якого я бачила кілька років тому!

Володимир справді змужнів, але щира усмішка була така сама. І так само, як колись, він звично поправляв окуляри на носі.

– Іро, вітаю! – звернувся він до дівчини, помітивши її лише зараз. – Ти стала справжньою красунею!

– Доброго дня, Володю! – привіталася Ірина. – Думала, що закордон тебе так змінив, що не помічаєш стару знайому. Чи я, продавчиня, тобі не рівня?

– Ти що, Іринко! Просто побачив Наталю і так зрадів, що не одразу тебе помітив. Вибач! З мене шоколадка!

– Дві! – посміхнулася дівчина.

– Дівчатка, ходімо десь посидимо, поговоримо, – запропонував Володимир. – Я пригощаю!

– Я не можу покинути робоче місце, – зітхнула Іра. – А ви ідіть, відпочиньте!

– Я зараз! – сказав Володимир і кудись поспішив.

Він швидко повернувся, принісши Ірині морозиво та дві шоколадки. А потім забрав Наталію, і вони рушили на прогулянку, яку завершили на літній терасі невеличкого ресторану.

– Ти надовго повернувся? – поцікавилася Наталія.

– Гадаю, що назавжди. За кордоном добре, а вдома краще! Хочу відкрити свій власний спа-салон, – розмріявся Володимир. – Зараз у країні починає користуватися популярністю косметична хірургія, тож хочу спробувати. Досвіду в колег за кордоном, гадаю, дістав достатньо. Батьки відкриють клініку, а я буду в ній працювати хірургом. Ну і паралельно вестиму салон краси, де буде спа-салон, масаж, маски різні.

– Тобто мені можна буде, наприклад, збільшити груди, підкачати губи і тіло вкрити морським загаром? – посміхнулася Наталія.

– Тобі нічого не потрібно робити зі своєю зовнішністю, – ніжно промовив Володимир. – Ти гарна, як весна!

– Це значить, що ти відмовляєшся надати мені безкоштовні послуги? – засміялася Наталія. – Ось і май таких знайомих!

Вони просиділи майже до вечора. Наталії було з Володимиром просто і приємно. Вони говорили про все на світі, лише Наталія не згадала про Іллю та не обмовилася, звісно, про свою вагітність. Надвечір вона в гарному гуморі повернулася додому.

– Я сьогодні зустрічалася з Володею, – повідомила вона батькам за вечерею. – Ми добре провели час разом.

– Я рада за вас, – сказала мати. – Ти не забула, що на вихідних ми приймаємо родину Михайлівських?

– І Володя буде?

– Звичайно!

– Як добре! А то я б заснула, слухаючи ваші нудні розмови про політику та економіку країни, – посміхнулась Наталія.

– З Володею не може бути скучно, – зауважила мати дівчини. – Він людина розумна, цікава. Справжній інтелігент!

Марго любила спостерігати, як її чоловік їсть. Раніше Ярослав ніяковів, але з часом звик їсти й спостерігати за дружиною, яка сідала навпроти і з легкою, світлою посмішкою дивилася на нього так, ніби цієї миті їй повідомили, що вона виграла суперприз.

– Дякую! Було дуже смачно! – сказав він, витерши руки серветкою. – Ти, як завжди, на висоті.

– Приємно чути, Ярику! – промовила вона і прибрала зі столу. – Ти сьогодні коли повернешся додому?

– Буду рано, – відповів він. – Іди до мене, є розмова. – Рукою він запросив Марго сісти йому на коліно.

Марго не ставила зайвих питань – слухняно підійшла легкою ходою і, присівши, ніжно обвила шию чоловіка тонкими руками. Її волосся приємно лоскотало щоку, а запах тіла збуджував так, що Латиш не стримався й торкнувся губами шиї Марго.

– Завтра о третій ранку я з хлопцями поїду до Німеччини, – сказав він.

– Знову за автівками?

– Так. Усе, як завжди, але не зовсім, – посміхнувся він. – Гнатимемо машини, але не одну і не дві. Потім спробуємо одразу продати їх на Західній.

– На це потрібний час, – зауважила Маро.

– Спробуємо скинути автівки дешевше, ніж завжди. Тоді з вирученими коштами ще раз поїдемо за кордон. Скільки таких «рейсів» зробимо, ще не відомо, але під час останнього пригонимо сюди пару машин, завантажених запчастинами до іномарок. Така масштабна справа в нас уперше, тож сподіваюсь, що все вийде і зірвемо гарний куш, – пояснив Латиш.

– Я турбуватимусь за тебе.

– Усе буде добре! Цього разу зі мною буде не три-чотири хлопці, а ціла бригада надійних людей, – заспокоїв дружину Латиш. – Мене не буде вдома, напевно, з місяць.

– Так довго?!

Марго звикла до від’їздів чоловіка. Латиш час від часу від’їжджав, проте дружина не мала звички допитуватися, де він був і з ким. Марго знала, що є речі, про які їй краще не знати, і була вдячна за це чоловікові. В одному вона була впевнена: Ярик її ніколи не зраджував, бо кохав.

– Місяць не такий вже й тривалий термін. До того ж телефонувала мама, вона дуже хоче тебе бачити, тож можеш поїхати до неї й пожити там кілька днів, – сказав Ярослав.

– Я й сама збиралася до Ядвіги Армандівні, тож із задоволенням поїду!

– Твій улюблений синій «форд» у твоєму повному розпорядженні! До речі, якщо все у нас вийде, я зроблю тобі подарунок!

– У мене вже кілограм золотих прикрас, з них я ношу лише кілька, – зауважила Марго.

– Я не сказав, що подарую тобі блискучу нову цяцьку, – посміхнувся Ярослав. – Дружина Латиша має їздити принаймні на «БМВ».

– Не відмовлюсь від