Читати книгу - "Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов"

Не слухаючи Віденка, Альоша різко висмикнув конверт. Він розірвався. Випав складений удвоє папірець.

— Що ти, Колько, наробив?! Що мені тепер буде?

Віденко стояв червоний мов рак, ладен був крізь землю провалитися. Все було проти нього. Як доведеш, що ти не винен?

Допомога надійшла зовсім несподівано. І від кого? Од Віті — задушевного друга Альоші.

— Даремно на нього напустились, — заступився Сахно. — Я все бачив. Він не винен, лист справді сам випав. А ти, Альошо, не переживай. Зараз підемо до мене і заклеїмо конверт.

— Як же ти заклеїш! Навпіл розірвався.

— Візьмемо інший. Записка ціла?

— Ну, ціла.

— Адресу прочитати можна? Перепишеш та й усе.

Альоша нічого не відповів і, повернувшись, попрямував до свого велосипеда, сердито відкидаючи камінці, що потрапляли під ноги. Вітя йшов позаду і заспокоював:

— Не переживай. Візьмеш у нас ліки.

— Чого за Кольку заступився? — не повертаючи голови, дорікнув Альоша.

— І не думав. Сказав, як було.

— А точно в бабусі є ліки?

— Можеш не сумніватись, — запевнив Вітя.

Друзі підкотили до одноповерхового дерев'яного будинку на високому цегляному фундаменті. Вітя відчинив рипучу хвіртку. Квочка з виводком жовтих пухнастих курчаток тривожно закудкудакала і повела свій виводок під густі кущі смородини.

Бабуся поралася біля літньої плити. Побачивши хлопців, радо усміхнулася.

— Саме на обід. Знаєте, коли приходити, — пожартувала вона. — Мерщій мийте руки.

— Спасибі… Мені нема коли, — почав було Альоша.

— І слухати не хочу. Вам завжди ніколи, шибеники!

За хвилину на столику, вкопаному під старою яблунею, стояли дві тарілки. Альоша заблагав:

— Слово честі, я не голодний.

— Не відмовляйся, — прошепотів Вітя. — Хоч трошки з'їж і обов'язково похвали. Вона це любить…

Хлопці не помітили, як упорались з запашним наваристим борщем і залитими сметаною голубцями.

— Молодці! — похвалила бабуся. — Ось вам нагорода. — І поставила велику миску вареників з вишнями.

Порада Віті була зайвою. Гісь від щирого серця хвалив і борщ, і голубці, і вареники.

— Бабусю, в тебе є ліки від радикуліту? — підвівшись з-за столу, спитав Вітя.

Надія Миколаївна від подиву підняла окуляри на лоб і засміялась.

— Навіщо вони тобі здалися? В твої роки ліки від радикуліту?

— Не мені, а йому.

— Розумієте… В нашому будинку живе один дідусь… Зовсім, зовсім самотній. Сьогодні попросив мене привезти йому ліки… — скоромовкою почав Альоша.

— Ми три години їздили по аптеках, — перебив Вітя, — та ліків ніде немає. Може, ти допоможеш, в тебе теж радикуліт.

— Чим же я допоможу? Від радикуліту лікування просте: грілка — і все… Щоправда, я в поліклініці пройшла курс лікування… Опромінювали кварцем. Робили уколи новокаїну…

— Що за дивна хвороба? Невже немає ніяких таблеток, порошків? — розгублено спитав Вітя.

— Не знаю. Може, комусь і приписують. Декотрим допомагає анальгін… Ану, що в тебе за рецепт? Під час війни я в госпіталі доглядала поранених, латинь сяк-так розумію. Спробую розібратись.

Протерши кінцем фартуха окуляри, Надія Миколаївна глянула в папірець.

— Це не рецепт… Про якесь «ЯА» говориться. Певно, новий засіб від радикуліту. Альошо, якщо не важко, спитай про нього у твого сусіда. Можливо, і мені допоможе.

Тільки-но бабуся одвинулась на город, Альоша напустився на товариша:

— Навіщо ти вигадав про якийсь рецепт?! І мене примусив брехати.

— Хотів якнайкраще… Я думав, що в тебе справді рецепт…

— Ну, досить про це. Мені треба їхати. Ти зі мною чи ні?

— Звичайно.

А конверт? — спохватився Альоша.

А-а… Почекай хвилинку.

Він зник у будинку.

— На! — вискочив, розмахуючи конвертом. — Навіть такого самого кольору — рожевий.

— Давай ручку… Перепишу адресу.

— От дивак. Навіщо переписувати? Адже адресу написано для тебе…

— Давай ручку…

Схиливши голову набік, Альоша старанно копіював друковані літери. Вітя сидів поруч. Знічев'я він розгорнув папірця. На ньому розгонистим почерком було написано:

«Почуваємо себе поганенько. Чи є в тебе «ЯА»? Коли є, привозь його. Сергій.

PS. Чекаємо на нашому місці».

— Ось тобі і Касторка, — протягло сказав Вітя.

— Що? Що? — підвів голову Альоша.

— Диви, який гарний почерк! Пише грамотно… Пунктуацію знає… Навіть у кінці постскриптум поставив. На, помилуйся.

Альоша взяв записку.

— Здивований, товаришу Свиридов? Про тебе, мушу підкреслити, він не високої думки, — іронічно зауважив Вітя. — Адресу написав друкованими літерами, немов першокласникові. Боїться, чого доброго, не розбереш.

— Почерк, звичайно, непоганий. Але не такий він уже грамотій. Сам про себе пише в множині: «Почуваємо себе поганенько».

— Може, раніш так вчили…

— Почекай, почекай… — Альоша замислився. — А чого підписано «Сергій»?

— Ім'я є таке.

— Це я сам знаю. Але ж його зваги Карпом Матвійовичем, а не Сергієм Матвійовичем. Зрозумів?

— А-а… Гм, може, йому не подобається Карпо: якесь риб'яче ім'я, — от і називає себе Сергієм. У нас сусідка є. Вона Явдоха, а стала Аллою.

— Тоді що ж, по-твоєму, означає: «Чекаємо на нашому місці»?

— Звідки я знаю?