Читати книгу - "Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий"

— Де знайшов листа? — запитав старший лейтенант.

— У нього. В кишені гімнастерки.

“Вусатий боєць. Поранений… — промайнуло у мене в голові. — Як же мені пояснити їм? Не можу ж я все розповідати першому-ліпшому лейтенантові…”

— А що я казав? — тріумфував маленький. — Вбив нашого, забрав його гімнастерку… Диверсант!

Цього разу слова маленького розлюченого бійця впали, здається, на благодатний грунт. Його версія всім починала здаватися переконливою. На мене впали гнівні погляди. Навіть старший лейтенант втратив витримку і вже не приховував свого упередження до мене.

Справа оберталася на зле. Невже доведеться викладати їм усю історію? Я не мав права це робити. Та чи й повірять вони, що сталося зі мною вночі. Мені й самому ті події видавалися зараз не зовсім вірогідними.

— Товаришу старший лейтенант, — сказав я якомога спокійніше, хоч всередині у мене все палало. — Думайте що завгодно, але за кого б мене не вважали, ви мусите негайно відправити мене в тил. Подзвоніть, нарешті. Я везу важливе повідомлення.

— Василю, що він верзе? — запитав велетень у чалмі, виходячи наперед і зазираючи в лице командирові.

Я вже давненько помітив дивну поведінку цього мовчазного бійця — він увесь час крутив головою, вдивлявся в обличчя товаришів, ніби намагався по рухах їхніх губ зрозуміти, що вони говорять.

— Стривай, Володько… — відтрутив його рукою старший лейтенант і квапливо підніс до очей бінокль, що звисав на грудях.

З заходу, звідти, де були гітлерівці, долинала посилена стрілянина. Всі мов по команді повернулись у той бік і завмерли, напружено прислухаючись. Старший лейтенант опустив бінокль.

— Всім, окрім Володьки і Петренка, по місцях!

Бійці, пригинаючись, розбіглися від нас. Тут я зрозумів, що старший лейтенант — єдиний командир на цій ділянці нашої оборони.

— Товаришу старший лейтенант, негайно відправте мене до мосту! — гнівно закричав я. — Негайно! Бо інакше…

— Що інакше? Що? — суворо вимовив він, пронизуючи мене поглядом. — Воловодься ще з тобою. З такими, як ти, у нас розмова коротка. На місці і суд, і вирок! — Він обернувся до богатиря у чалмі. — Володько, пляшку. Пля-шку-у!

Володька побіг за танк. Я розлютовано дивився на старшого лейтенанта. Що він замислив? Хоче випробувати мене? Артилерист вже не звертав на мене уваги. Він знову дивився в той бік, звідки долинала стрілянина.

— Старший лейтенант, що ви робите? Негайно зв’яжіться з командиром. Німці захоплять міст у Рівнинній.

Він опустив бінокль, похмуро глянув:

— Зараз відправимо, не гарячкуй…

Я ніяк не розумів, чому він вперто відмовляється зв’язатися польовим телефоном з начальством.

— Нема у мене зв’язку, — раптом спохмурнів командир. — Не бачиш хіба, що діється?.. — І додав заклопотано: — Міст, кажеш… А як вони можуть його захопити?

— Не знаю. Може, десант уночі скинули.

— Зараз відправимо, — повторив він. — Людей у мене… Кого послати? Хіба Володьку…

— Та й я сам можу поїхати!

— Сам… — знову з підозрою оглянув мене артилерист. — За дурника мене маєш?

З’явився Володька, він ніс пляшку. Двома ударами по денцю вибив корок і подав її мені.

— Випий! — старший лейтенант знову підніс до очей бінокль. — А то, я бачу, у тебе ноги підгинаються…

Червоне сухе вино. Я одним духом випив половину і, передихнувши, сказав:

— Не зі страху. Ноги у мене побиті, їхав без фари, навпомацки.

— А чому кров у колясці?

— Німця довелося прикінчити.

— Куди ж ти його подів?

— Викинув.

— Молодець, коли не брешеш… Що? Що таке?.. — Останні слова стосувалися не мене, як і слід було вважати, а того, що бачив артилерист в окуляри бінокля. Я глянув у той бік. Далеко, зліва від шосе клубочилася курява, стрілянина посилилась. Кулеметні черги зливались у суцільну тріскотняву. Завіса пилюги, схожа на дим із труби невидимого паровоза, швидко сунула до дороги.

— Здається… — нерішуче почав був старший лейтенант і тут же схвильовано вигукнув: — Наші! Петренко, до старшого сержанта! Дві гармати, по снаряду, — відсікти мотоцикли! Машини не чіпать!

Петренко рвонув з місця.

— Наші, чортяки! — остаточно вирішив старший лейтенант. — Дві… ні, три машини з вибалка… — Він кинувся до танка. — Васю, спробуй ти. Мотоцикли на шосе.

Голова танкіста зникла в люку. Тепер і я побачив машини. Перша вже виїжджала на дорогу, повертаючи в наш бік. Далі з’явилася одна чорна крапка, друга, за нею ще дві. Заховалися, знову виринули. Я зрозумів, то голови мотоциклістів.

— Ех, бісові діти! Невже…

Цієї миті пролунав оглушливий постріл, і танк здригнувся.

— Переліт! — з прикрістю вигукнув старший лейтенант. — Куди цілишся?! Втечуть, гади…

Мотоциклісти почали розвертатися. Танкіст вистрелив ще раз. Снаряд ліг праворуч від шосе.

— Партач! — розізлився артилерист.

Тут, десь попереду нас, одна за одною вдарили дві гармати, вдалині щось злетіло вгору. Маленьке, кругле, схоже на горошину.

— Є! Один здухопелився! Васю, досить! Бач, пруть мов очманілі. Видно, заблудились, сиділи ніч у вибалку…

Старший лейтенант опустив бінокль, глянув на мене.

— Давай! Заводь свою чортопхайку. Кулемет справний?

— Мабуть…

Поки я заводив мотор, Володька зі старшим лейтенантом встановили магазин на кулеметі.

— Швидше!

Ми рвонули до шосе, але запізнились. Машини, незважаючи на постріли й вигуки бійців, мчали далі не зупиняючись. На підніжці передньої, відхиливши дверцята кабіни, стояв командир у кашкеті з зеленим верхом. У кузовах було повно бійців.

— Стійте! — закричав старший лейтенант, що сидів позад мене. — Візьміть одного!

Однак