Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

І врешті я вирушаю в море простим матросом ще й задля здорового моціону та чистого повітря на баку судна. Бо ж у цьому світі вітри куди частіше віють спереду, ніж ззаду (принаймні якщо ви не порушуєте Піфагорової тези про споживання квасолі), отож адмірал на юті здебільшого дихає повітрям уже з других рук, після матросів, що живуть на баку. Хоч він і гадає, ніби дихає ним перший, проте помиляється. Отак само частенько юрба веде за собою своїх проводирів - і так само ті проводирі про це й не здогадуються. Але чому я, вже кілька разів скуштувавши морського повітря як матрос на торговельному судні, тепер надумав піти в плавання на китолові? На це питання найкраще може відповісти отой невидимий полісмен Долі, що безнастанно наглядає за мною, потай стежить за кожним моїм кроком і якимось незбагненним чином на мене впливає. І нема сумніву: те, що я подався в море на китолові, було частиною великої театральної програми Провидіння, складеної дуже давно. Це була якась ніби коротенька інтермедія, сольний номер між поважнішими й тривалішими виступами. Гадаю, що відповідна частина афіші мала приблизно такий вигляд:

ЗАПЕКЛА БОРОТЬБА ПАРТІЙ

У ВИБОРАХ ПРЕЗИДЕНТА СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ

плавання якогось Ізмаїла на китолові

КРИВАВА БИТВА В АФГАНІСТАНІ

Хоч я й не можу сказати напевне, чому режисерки цієї вистави, тобто Парки, приділили мені таку мізерну роль у китобійному плаванні, тоді як іншим припали розкішні ролі у високих трагедіях, або ж коротенькі та легкі епізоди в салонних комедіях, або, нарешті, веселі виступи в фарсах,- хоч я й не можу пояснити цього достеменно, одначе, пригадавши всі обставини, мабуть, зумію трохи розкрити хитро нав’язані мені в різній замаскованій формі спонуки та мотиви, що змусили мене виконувати цю роль, та ще й навіяли мені ілюзію, ніби я вибрав її сам, власною, ніким не нав’язаною волею і тверезим розумом.

Головною серед цих спонук була невідчепна мрія про самого кита. Таке грізне й таємниче страховище розбудило всю мою цікавість. А потім - оті далекі незвідані моря, на хвилях яких гойдається цей живий острів, і всі невідомі, ще безіменні небезпеки, якими він загрожує, а на додачу - ті тисячі див, що їх обіцяє патагонське узбережжя нашому зорові та слухові,- все це схилило мене піддатися своєму бажанню. Інших людей такі речі, можливо, не спокусили б, але мене пече безнастанна туга за чимсь далеким. Я люблю плавати в заказаних морях, сходити на дикі береги. Не зневажаючи всього доброго, я водночас зірко підмічаю страхіття і вмію зжитися з ними, якщо тільки вдається; адже завжди добре бути в злагоді з усіма мешканцями тієї оселі, де живеш.

Ось через усе це я й радий був своїй китобійній подорожі; велика шлюзова брама світу чудес розкрилася переді мною, і в фантастичних маревах, що манили мене в те плавання, до самого глибу моєї душі пара за парою впливали нескінченні процесії китів, а в самій середині їх - величний, сповитий таїною привид, подібний до снігової гори в хмарах.

2
ПОДОРОЖНЯ ТОРБА

Я запхав у свою подорожню торбу сорочку-другу, взяв торбу під пахву й подався в путь до мису Горн та Тихого океану. Покинувши славне місто на старому Манхеттені, я, як і годиться, приїхав до Нью-Бедфорда. Було це в грудні, в суботу, пізно ввечері. З превеликою досадою я дізнався, що невеличке поштове суденце, яке ходило на Нентакіт, уже відпливло, і тепер я аж до понеділка ніяк не зможу дістатись на острів.

Більшість молодих претендентів на труди й тяготи китоловського життя приїздять саме сюди, до Нью-Бедфорда, щоб відплисти в море саме звідси; але, мушу сказати, я й не помишляв учинити так. Бо я вже твердо постановив собі, що вирушу в плавання тільки на нентакітському судні; в усьому пов’язаному з цим знаменитим старим островом є відтінок якоїсь гарної, гучної слави, що вабить мене надзвичайно. А крім того, хоч Нью-Бедфорд останнім часом помалу здобуває монопольне становище в китобійному промислі, зоставляючи бідний старий Нентакіт далеко позаду, проте саме Нентакіт був для нього величним прообразом, як Тір для Карфагена: адже саме в Нентакіті витягли на берег першого кита, впольованого в Америці. Бо звідки ж, як не з Нентакіту, вперше вийшли в море, в погоню за левіафаном червоношкірі тубільні китобої? І звідки, як не з Нентакіту, вирушив у путь той перший відчайдушний кораблик, почасти навантажений навезеними з суходолу камінцями,- їх, як оповідають, жбурляли в кита, щоб пересвідчитися, чи досить близько підпливли до нього і чи можна вже кидати з бушприта гарпун?

Тепер я мав перебути в Нью-Бедфорді ніч, день і ще одну ніч, поки зможу відплисти до гавані свого призначення, а тому довелося замислитись: де ж я харчуватимусь і ночуватиму? Ніч не обіцяла чогось утішливого, вона була темна й похмура, пронизливо холодна й смутна. Я не мав у місті жодного знайомого. Стурбовано обмацав я свої кишені, але знайшов там лише кілька срібняків. «Отже, Ізмаїле,- сказав я собі, стоячи посеред непривітної вулиці з торбою за плечима й порівнюючи морок у північній стороні з темрявою в південній,- отже, любий мій Ізмаїле, де б ти не надумав шукати нічлігу, неодмінно попитай про ціну і не дуже вередуй».

Нерішуче ходив я по вулицях. Ось мені трапилася вивіска «Схрещені гарпуни», але той заїзд, як на мене, був надто розкішний, тож і дорогий. Трохи далі з вікон «Меч-риби» лилося таке яскраве червонясте світло, що воно немовби розтопило втоптаний сніг та лід перед будинком, хоч довкола той сніг і лід лежав щільним шаром дюймів на десять завтовшки, немов тверда асфальтована бруківка, не дуже вигідна для мене, бо ноги болюче відчували гостре, мов креміння, груддя: підошви моїх чобіт були в жалюгідному стані після тривалої й тяжкої служби. «Тут знову надто розкішно й дорого,- подумав я, спинившись подивитися на те світло, що широко розливалось по вулиці, та послухати дзенькіт келихів за шибками.- Іди далі,