Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

- Ви не переможете, бо ви шукаєте досконалості. Але досконалість - музейний експонат. Ви забороняєте помилки й чекаєте, щоб діяти, змоги дізнатися, чи жест, на який треба наважитися, має добре доведену ефективність. Але де ви бачили докази майбутнього? На своїй території ви перешкодили б розквітові художників, скульпторів і будь-яких плідних винахідників, і так само перешкодите й перемозі. Адже я вже сказав вам: башта, місто та імперія ростуть, наче дерево. Вони - вияви життя, бо для їхнього народження потрібна людина. А людина думає, ніби треба рахувати. Вона думає, ніби розум керує спорудженням будівель із каміння, натомість каміння здіймається у височінь завдяки передусім її бажанню. Споруда перебуває в людині, в образі, який вона носить у серці, як міститься дерево у своїй насінині. Розрахунки людини лише одягають її бажання. Та ілюструють його. Адже ви не поясните дерева, показавши воду, яку воно п’є, мінеральні соки, які вбирає, і сонце, яке надає йому сили. Ви не поясните міста, якщо скажете: «Ось чому це склепіння не падає… ось розрахунки архітекторів…» Бо, якщо місту судилось народитися, завжди можна знайти рахівників, які зроблять слушні обрахунки. Адже вони - лише служники. А якщо штовхати їх у перший ряд, гадаючи, ніби міста виходять із їхніх рук, з піску не постане жодне місто. Вони знають, як народжуються міста, але не знають чому. Натомість киньте завойовника-невігласа разом із його народом на землю неприязну й кам’янисту, а потім прийдіть коли-небудь згодом - і ви побачите, що там сяє на сонці місто з тридцятьма банями… Бані спинатимуться вгору, наче кедрове гілля. Адже бажання завойовника стало містом із банями, і він знайшов - як засоби, як шляхи і як інструменти - всіх рахівників, яких йому хотілося мати.

Отже,- сказав я їм,- ви програєте війну, бо нічого не бажаєте. Жодна схильність не приваблює вас. Ви не берете участі у співпраці, а знищуєте одні одних своїми непослідовними постановами. Подивіться на камінь, на силу, яка виявляється в ньому. Він котиться до дна яру. Бо камінь - це співпраця всіх зерен пороху, з яких він замішаний і які всі діють в одному напрямі. Подивіться на воду у водоймі. Вода тисне на її стіни й чекає нагоди. Адже настане день, коли така нагода з’явиться. А вода тисне невтомно і день, і ніч. Вона начебто спить, а проте жива. Досить найменшої шпарини - і вода вже тече, вигинається, натрапляє на перешкоди, обминає їх, якщо можна, і начебто знову засинає, якщо шлях нікуди не веде, і так аж до нової шпарини, яка відкриє інший шлях. Вода аж ніяк не змарнує нової нагоди. Плинучи шляхами, які годі обрахувати і яких не обрахував жоден рахівник, вода завдяки своєму тискові, тобто звичайній вазі, покине водойму, ваших запасів не стане.

Ваше військо подібне до моря, що анітрохи не тисне ні на яку греблю. Ви тісто без дріжджів. Земля без зерна. Юрба без бажань. Ви порядкуєте замість вести. Ви тільки дурні свідки. А темні сили, які тиснуть на стіни імперії, успішно виконають роль розпорядників, що всіх вас утоплять своїми припливами. А потім ваші історики, ще дурніші за вас, пояснюватимуть причини нещастя й казатимуть, мовляв, причиною успіху ворога були його мудрість, розрахунок і наука. А я стверджую, що немає ані мудрості, ані обрахунку, ані науки у води, коли вона розмиває греблі й поглинає людські міста.

Я вирізав би майбутнє як творець, що видобуває свій витвір із мармуру ударами різця. Одна за одною відпаде вся луска, яка приховувала обличчя Бога. Люди скажуть тоді: «ця брила мармуру містила в собі Бога. Скульптор знайшов його. Його жест був засобом». А я кажу, що він не рахував нічого, а просто тесав камінь. Усмішка обличчя аж ніяк не складається з суміші поту, іскор, ударів різця і мармуру. Усмішка - не від каменю, а творця. Визвольте людину - і вона творитиме.

Мої полководці з притаманною їм несхитною тупістю зібралися докупи. «Слід зрозуміти,- казали вони собі,- чому наші люди поділяються й ненавидять одні одних». І стали викликати їх до себе. Слухали тих і тих і намагалися примирити їхні тези, утвердити справедливість і дати одному те, що йому належить, а в другого забрати те, що він утримував неналежним чином. Люди ненавиділи одне одного через заздрість, і полководці намагалися визначити, хто має слушність, а хто не має. Невдовзі вони вже нічого й ніде не розуміли, так-бо багато проблем переплуталося між собою, так-бо багато різних облич показував той самий учинок: шляхетне з одного погляду, нице з другого, водночас і жорстоке, й великодушне. Нарада полководців тривала до пізньої ночі. А що були невиспані, їхня тупість тільки збільшувалася. Тоді вони прийшли до мене:

- У цьому хаосі,- сказали вони мені,- є тільки один розв’язок. Потоп, як у євреїв!

Але я пригадав слова свого батька: «Коли пліснява накинеться на зерно, шукай її зовні від зерна, поміняй комору. Коли люди ненавидять одні одних, не слухай дурнуватих пояснень причин, які вони мають для ненависті. Адже є ще й багато інших, крім тих, про які вони кажуть, є причини, про які вони й не думали. Не менше причин вони мають і на те, щоб любити одні одних. І не менше - щоб жити у взаємній байдужості. Я ніколи не цікавився словами, знаючи, що слова - лише важкі для читання знаки, так само як каміння споруди не дають ані затінку, ані тиші, а матеріали, з яких складається дерево, не пояснюють дерева,- з якої речі я мав би цікавитися матеріалами їхньої ненависті? Вони вибудовували її, мов храм, із того самого каміння, яке служило їм для будівництва любові.

Отже, я був просто присутній при тій ненависті, яку вони одягали у свої кепські причини, й не мав наміру зцілити їх запровадженням якоїсь марної справедливості. Вона б тільки зміцнила їхні причини, правлячи за основу їхніх провин або переваг. А також злобу тих, яким би я відмовив у слушності, і пиху тих, за ким би я визнав слушність. Отак я б викопав прірву. Але я пригадав