Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Це діялося тоді, коли, завоювавши нові території, він лишав на них, бо там ще панував неспокій, полководців, які мали підтримувати губернаторів. Подорожні, що ходили з тих нових провінцій до столиці, прийшли й попередили батька:

- У такій-то провінції,- розповіли вони,- полководець образив губернатора. Вони вже не розмовляють.

Прийшов до батька й чоловік з іншої провінції:

- Пане, губернатор ненавидить полководця.

Ще з іншої прийшов третій чоловік:

- Пане, там благають твого посередництва, щоб вирішити велику суперечку. Полководець і губернатор судяться між собою.

Батько спершу вислухав розповіді про причини сварки. Ті причини щоразу були очевидні. Хтось зазнав таких-то образ і вирішив помститися за них. Там були тільки ганебні зради й непримиренні судові суперечки. Викрадення і образи. І завжди, як видавалося, є той, хто має слушність, і той, хто завинив. Але ті оповідачі втомили мого батька.

- Я маю кращу роботу,- сказав він мені,- ніж слухати про їхні дурнуваті сварки. Вони виникають на всій території, від краю до краю, щоразу різні, а проте однакові. Яким дивом я щоразу обираю губернаторів і полководців, які терпіти не можуть одне одного?

Коли тварини, яких ти заводиш до стайні, мруть одна за одною, не думай про них, щоб знайти причину зла. Подумай про стайню і спали її.

Отож батько підкликав посланця:

- Я неясно визначив їхні повноваження. Вони не знають, хто з них має перевагу над іншим на бенкетах. Вони злобно поглядають один на одного. Обидва йдуть наперед аж до миті, коли треба сідати. А вже тоді брутальніший із них або хитріший займає місце. А другий ненавидить його. Присягає собі, що буде не таким дурним наступного разу і прискорить крок, щоб сісти першим. А згодом, звичайно, вони викрадають одне в одного жінок, крадуть худобу, ображають один одного. Це тільки пусті балачки, але вони варяться в них, бо вірять у них. Але я вже не чутиму галасу, який вони здіймають.

- Ти хочеш, щоб вони любили один одного? Не кидай їм ані грама влади, яку треба було б ділити. Нехай один служить другому. А другий нехай служить імперії. Тоді вони любитимуть одне одного й підтримуватимуть, разом будуватимуть.

Отож батько жорстоко покарав їх за марний гармидер їхніх сварок:

- Імперії,- казав він,- немає діла до ваших скандалів. Полководець безперечно має коритися губернаторові. Отже, я покараю губернатора за те, що не вмів командувати. Й покараю полководця за те, що не вмів коритися. І раджу вам мовчати.

І на території від краю до краю люди примирилися між собою. Вкрадених верблюдів повернули. Дружин-перелюбниць простили або прогнали. Кривди виправили. Той, хто корився, був облещений похвалами того, хто командував ним. Йому відкривалися джерела радості. А той, хто командував, був щасливий показати свою могутність, звеличуючи свого підлеглого. А той пропускав його вперед під час усіх бенкетів, щоб старший сів першим.

- І це не тому, що вони були дурні,- казав батько.- А тому, що слова мови не несли нічого, що було б варте цікавості. Навчися не дослухатися до словесного вітру й міркувань, які дають людям змогу помилятися. Навчися дивитися далі. Адже їхня ненависть не безглузда. Якщо кожен камінь не буде на своєму місці, немає храму. А якщо кожен камінь на своєму місці й служить храмові, тоді має значення тільки тиша, що народжується з них, і молитва, яка твориться там. А хто слухає, коли озивається каміння?

Ось чому я не цікавився проблемами моїх полководців, що приходили до мене й благали шукати в діях людей причини їхніх незгод, щоб я відновив лад своєю справедливістю. Але в тиші своєї любові я пройшов крізь табір і бачив, як вони ненавидять один одного. Потім покинув табір, щоб розповісти про все Богові на молитві:

«Господи, ті, що поділяються, вже не будують імперії. Адже хибно вважати, ніби вони припиняють будувати через те, що поділені. Дай мені настанови про башту, будувати яку треба закликати їх і яка дасть їм змогу віддавати себе під час праці, дарма що в кожного різні сподівання. Башту, яка полонить усе їхнє єство і наповнить кожного бажанням піклуватися про неї в усій її величі. Мій плащ надто короткий, і я поганий пастир, що не вміє зібрати всіх людей під своє крило. І вони ненавидять один одного, бо їм холодно. Адже ненависть - це завжди невдоволення. Всяка ненависть має глибокий сенс, який домінує над нею. Різні трави ненавидять одна одну й пожирають одна одну, але не одне дерево, де кожна гілка приростає процвітанням інших гілок. Дай мені шматочок твого плаща, щоб я зібрав під ним своїх воїнів, хліборобів, учених, чоловіків, дружин і навіть заплаканих дітей…»

Отже, про чесноту. Мої полководці з притаманною їм несхитною тупістю прийшли розмовляти зі мною про чесноту:

- Бач,- казали вони мені,- їхні звичаї розбещуються. Саме тому й розпадається імперія. Закони мають бути суворіші, слід запровадити жорстокі покарання. І стинати голови тим, хто не виконує обов’язку.

А я собі думав:

«Мабуть, і справді треба стинати голови. Але чеснота - це передусім наслідок. Гнилизна моїх людей - це передусім гнилизна імперії, яка засновує людей. Якщо імперія жива і здорова, вона підносить їхню шляхетність».

І я пригадав батькові слова:

«Чеснота - це досконалість стану людини, а не відсутність помилок. Якщо я прагну збудувати місто, я беру потолоч і негідників та ошляхетнюю їх владою. Я пропонує їм інше сп’яніння, ніж пересічне сп’яніння насильства, грабунків і зґвалтувань. Ось їхні вузлуваті руки вже будують. Їхні гордощі стають баштою, храмом і бастіоном. Їхня жорстокість стала величчю, а суворість - дисципліною. Ось вони служать місту, народженому їхніми зусиллями, місту, якому вони віддавали своє серце. І вони загинуть на бастіонах, щоб урятувати його. Ти побачиш тепер у них тільки найяскравіші чесноти.

Натомість, якщо ти вдаєш огиду перед могутністю землі, перед неоковирністю гумусу з його гниллям і червою, ти вимагаєш від людини передусім не існувати й не виявляти свого запаху. Ти засуджуєш у людях вияв їхньої сили. Ставиш євнухів на чолі імперії. Вони карають порок, але ж порок - це могутність, яка не має застосування. Отже, вони карають могутність і життя. А