Читати книгу - "Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері"

Ні, я більше не блукав між піском та зорями. Навколишню картину я вже не сприймав як холодне провіщення, і навіть відчуття вічності, виявилось, ішло не від неї - тепер я з'ясував його походження. Я знову бачив перед собою поважні шафи того будинку. Коли дверцята прочинялись, за ними видніли гори білих як сніг простирадел і звідти віяло сніговою прохолодою. Старенька економка дріботіла, як миша, від шафи до шафи, весь час перевіряла, розкладала, складала, перераховувала випрану білизну. «Ой лишенько!» - вигукувала вона, помітивши десь маленьку дірочку, ніби від неї усе в домі могло піти шкереберть - одразу ж сідала до лампи і, не шкодуючи очей, ревно штопала і латала ці простирадла, мов покривала для вівтарів, мов вітрила на трищогловий корабель, вірою й правдою служачи, не знаю, кому більше - богові чи кораблеві.

О, я повинен присвятити тобі сторінку, мадемуазель. Повертаючись із перших своїх подорожей, я завжди заставав тебе із голкою в руці, аж по коліно в тих білих простирадлах; з кожним роком в тебе ставало все більше й більше зморщок і сивини, а ти все так же готувала простирадла нам на постелі і скатерті для нашого столу - і на них не було зморщок,- готувала для свята кришталю і світла. Я приходив у твою комірчину для білизни, сідав напроти тебе й розповідав про свої смертельні небезпеки, щоб розкрити тобі очі на широкий світ, щоб схвилювати, розворушити тебе. А ти казала, що я зовсім не змінився. Ще малим я рвав свої сорочки («О, лишенько!») і збивав коліна, а потім приходив додому, і мене треба було втішати, як оцього вечора. Та ні ж, ні, мадемуазель! Тепер я вертаюсь не з парку, а з краю світу, і приношу з собою гострі пахощі безлюддя, подих піщаних вихрів, сліпуче сяйво тропічного місяця! «Певно ж,- казала ти,- хлопці завжди гасають, ламають собі кості і думають, що вони дуже сильні». Та ні ж, ні, мадемуазель, я побачив далі, ніж той парк! Коли б ти знала, який малий його затінок. Він геть загубився серед пісків, каміння, серед боліт і дрімучих лісів нашої планети. Чи ти знаєш, що є землі, де люди, побачивши тебе, миттєво наставляють рушницю? Чи знаєш ти, що є пустелі, де в холодну ніч я спав просто неба, без ліжка, без простирадел…

«От дикун!» - казала ти.

Я нічого не добився, вона лишалась непохитна у своїй вірі, мов церковний служка. І мені було жаль, що покірність долі робила її сліпою і глухою...

Але тієї ночі в Сахарі, беззахисний, між пісками і зорями, я віддав їй належне.

Не знаю, що зі мною діється. В небі стільки зірок-магнітів, а сила тяжіння прив'язує мене до землі. Друга сила тяжіння повертає мене до самого себе. Багато до чого, відчуваю, мене притягує моя власна вага. Мої марення реальніші, аніж оці дюни, цей місяць, ніж усе, що тут є. Так, диво не в тому, що дім дає нам притулок і зігріває нас, не в тому, що ми маємо ці стіни. Диво в тому, що він поволі сповнює нас ніжністю. І та ніжність створює в глибині серця якісь незнані шари, де ніби води джерела, народжуюються марева...

Сахаро, Сахаро моя, тебе теж зачарувала стара ткаля!

Я вже стільки розповідав вам про пустелю, що, перш ніж говорити про неї знову, хотів би змалювати оазу. Оаза, яка постає в моїй уяві - не з тих, що загубилися у пісках Сахари. Але літак може зробити й інше чудо: він переносить вас прямо в серце невідомого. Щойно ви, мов той біолог, вивчали, незворушно розглядаючи в ілюмінатор, людський мурашник - міста, що розкинулися на рівнині, дороги, які в усі боки біжать од них і, наче кровоносні судини, живлять їх соками ланів. Та ось затремтіла стрілка висотоміра - і зелені кущики там, унизу, стають цілим світом. Ви - бранець галявини у заснулому парку.

Відстань вимірюється не дальністю. За садовою огорожею іноді криється більше таємниць, ніж за Китайським муром, і мовчання оберігає душу маленької дівчинки надійніше, ніж неозорі піски оази в Сахарі.

Розповім про одну коротку зупинку під час мого польоту. Це було поблизу Конкордії, в Аргентині, але могло бути де завгодно: чудеса трапляються так часто.

Я приземлився серед поля і зовсім не думав, що ввійду в чарівну казку. Ні лагідні чоловік і жінка, що мене підібрали, ні старенький форд, яким вони мене везли, нічим особливим не вирізнялися.

- Ви у нас переночуєте...

Та ось дорога повернула, і попереду, в місячному сяйві завиднілася група дерев, а за ними будинок. Який дивний будинок! Присадкуватий, важкий, майже фортеця. Але вже на подвір'ї я побачив, що цей казковий замок - притулок, такий же мирний, тихий і надійний, як монастир.

Одразу з’явились дві дівчинки. Допитливо оглянули мене, як судді, що охороняють заповідне царство; молодша трохи надула губи і постукала об підлогу недавно вирізаною паличкою; нас познайомили, дівчатка мовчки, і здавалося, з якимось кумедним викликом подали мені руки, потім зникли.

Мені було забавно й гарно. Все просто тихо й скритно, як перше слово таємниці.

- Так, вони в нас дикунки,- простодушно мовив батько.

І ми увійшли в будинок.

Я любив у Парагваї зухвалу траву, яка в столичному місті висовує носа з кожної щілини в бруківці,- посланниця вічносущого пралісу, якого часто й не видно, вона приходить побачити, чи в місті все ще господарюють люди, чи не настав час трохи потіснити все це каміння. Я любив цей занепад, який був ознакою надто великого багатства. Але тут я здивувався.

Бо все тут занепало і все було чарівне, як оте старе, вкрите мохом дерево, що аж потріскалось від часу, як дерев'яна лава, куди приходили посидіти закохані десятка поколінь. Дерев'яні панелі покоробилися,