Читати книгу - "Поезії. Книга V, Олександр Олесь"

І Україні скрутять руки,

В залізо знову закують,

Їй в саму душу наплюють

І поведуть на глум, на муки...

О ні! Тоді за вас каміння

На цілий всесвіт закричить...

Порветься в Господа терпіння,

І сам Господь з мечем злетить!

1915

Грім і буря - смерть для нас,

Але зараз смерті час,-

Хто не вмре і не воскресне,

І ім’я загубить чесне.

В руки зброю! В душу гнів!

В серце сміливість батьків!

Щоб вродила наша нива,

Хай іде червона злива!

1915

Ми ідем з прокльоном в землю,

Та не спати йдем,-

Не дає нам гнів заснути,

Палить нас огнем.

Хоч зреклись ми сну навіки,-

Не зреклися мук:

В своє серце ми впустили

Тисячі гадюк.

Не дадуть вони нам спати,

І, як прийде час,-

Грізно вийдуть із могили

Міліони нас.

1915

Ходімо плакати, молитись і конати,

На трунах наших мрій і снів...

В самотній пустці вмерла наша Мати

І прокляла синів.

Чого ж ти дивишся? Про що мене питаєш

Чому, о змучена, не йдеш?

Чому очима серце краєш,

Огнем мене печеш?

Я зрозумів тебе... Півкраю ти сходила

І наскрізь ліс незайманий пройшла,

Знайшла загублені в нім крила

І спільників знайшла.

О мечу мій, о Орлеанська Діво!

Навік я вірний лицар твій;

Я мов прозрів... і ясно бачу диво

В пустелі сій.

Поглянь, поглянь: корогви мають

І в дзвони рідні руки б’ють,

І влад полки ідуть, ступають,

Мов ковалі кують.

Вперед! вперед...

1916

Олегові

Розпались кайдани, минула зима,

Розвіялись хмари, розтала пітьма,

І сонце всміхнулося рідній землі,

Голодну, холодну зогріло в теплі;

Як поле, хвилюється рідна земля,

Як море розкуте, широко буя.

Потоки, потоки шумлять та гудуть,

Сини України ідуть та ідуть.

Як хвилі, позлочені сонцем згори,

Шумлять і гойдаються їх прапори.

А Воля в темниці, а Воля в тюрмі,

Орлицею б’ється об стіни німі.

Потоки, потоки шумлять та гудуть,

Сини України ідуть та ідуть.

І чутно вже Волі, як хвилі шумлять,

І видно вже Волі, як мури тремтять

І прапор вже має у неї в руці...

О, швидше б до неї, о, швидше, борці!

Земля розступилась! І з праведних трун

Виходять Хмельницький, Мазепа, Богун!

І з Волі знімають кайдани міцні,

І слізьми співають щасливі пісні.

А буйні потоки все дужче шумлять,

А стіни високі все більше тремтять...

Ще хвиля остання - і мури впадуть!

Сини України на мури ідуть.

1915

Коли б сказав я: «Пташко!

Мені без краю важко,-

Спасеш єдина ти...

Побудь же, не лети!

Ти полетіла б?»

Летіла ти. Я гинув!..

Крик-блискавку я кинув:

«Рятуй: вмираю, край!»

Оглянулась: «Прощай!»

І... полетіла.

Воля!? Воля!? Сниться, може?

Друже! Брате! Говори!

Що? народ? солдати?! Боже!

Бій... червоні прапори!..

З тюрем в’язнів випускають!?

Прилучаються міста!..

Далі, далі! Хай співають

Золоті твої уста.

«Марсельєзу»! Швидше б ранок!

Чом так тихо на селі?!

На дзвіницю! вже світанок!

Люде! Воля на землі!

1917

Схід сонця зустріти я вийшов у поле

І став на коліна до сходу.

Привіт тобі, сонце! Привіт тобі, Воле,

Від серця мого і народу!

Привіт тобі мій, злотокрила орлице,

І тисячі криків до неба!

Як цілі ще мури твоєї темниці,

Візьми мою кров, коли треба.

Яка ж ти, о Воле, прекрасна, пречиста!

Ти нам і не снилась такою...

Спинися ж над нами і сяй, промениста,

Довіку своєю красою.

1917

Ранок, ранок! Час світання...

О, який прекрасний час!

Криком щастя і страждання

Україна кличе нас.

Голос страдниці лунає!

Голос матері, сини,

Під корогви вас скликає

Стати в грізні буруни.