Читати книгу - "Втікач із Бригідок"

– Не бачу різниці між ворогами, – вперто правив своє Ладний. – Недруги зазіхають на чуже. Косацький теж забрав чуже.

– А хтось дав вам право власності на ту жінку? Оксана… – Кошовий ляснув себе по лобі. – Дідько! Ну просте ж таке в неї прізвище, постійно забуваю!

– Антонів, – глухо мовив стрілець. – І не треба її згадувати всує.

– Нам усе одно доведеться її згадувати. Ви вбили через ревнощі…

– Кепський ви захисник, пане Кошовий.

– Чому?

– Вдруге назвали мене вбивцею. А мали б захищати, доводити невинуватість.

– Тут? – Клим обвів рукою. – У цій камері?

Ладний чим далі, тим більше нервував. Тепер Кошовий звернув увагу: внутрішня сила, яку він відчув, стримувалася непросто. Вибухнути січовик міг будь-якої миті.

– Я повинен вийти звідси, – чітко вимовив Захар.

– Є лише один спосіб. Слідство визнає, що помилилося. Та для цього має бути проведена певна робота. Якщо зберуть докази, котрі доведуть вашу непричетність, вийдете або до суду, або – просто з судової зали. Інших законних способів, на жаль, нема.

– Законних.

Клим насторожився.

– Ви хочете вийти незаконно?

– Мене запроторили сюди незаконно, – тепер стрілець обвів рукою камеру. – Та Господи, що ви знаєте про мене!

– Ви покликали, – Кошовий далі поводив себе стримано. – Я прийшов. І не знаю про вас нічого, крім військових подвигів. Для чого було все перекреслювати…

– Так послухайте, чорт забирай! – гаркнув Захар.

І посунув на нього.

Чекаючи на щось подібне, Клим усе одно мимоволі здригнувся й втиснувся в стіну. Кайданок на в’язневі не було, і стрілець мав кураж накинутись на нього просто тут, у камері, і душити, поки на крик прибіжить варта. Проте, зважаючи, з ким мається до діла, Кошовий лишав для себе мінімум шансів у замкненому просторі.

Та Ладний підійшов упритул, уперся в стіну по обидва боки Климової голови, і тепер їх розділяла лише відстань довжини стрільцевих рук. Дихання Ладного було важким, не дуже приємним – дешевий тютюн, змішаний з перегаром. Клим навіть машинально відвернувся, кривлячись, але потім знову глянув Захарові в очі.

– Слухаю.

– Я не вбивав Косацького. Не знаю, як це довести. Доводити мають слідчі, адвокати, бо такі правила: на слово людині ніхто ніколи не вірить. Мені сказали поговорити з вами, бо ви допоможете.

– Допоможу. Давайте заспокоїмося й поговоримо.

Ладний відхилився, відступив на кілька кроків.

– Говоріть.

Кошовий зібрався з думками.

– Отже, ви не вбивали, – мовив, не так балакаючи з Захаром, як міркуючи вголос. – Коли так, почнемо спочатку.

Зараз Кошовий відчув себе більш упевнено.

Пройшовшись по невеликій камері, він потер руки, як часто робив, виступаючи в суді. Віко не сіпалося, він був готовий до бою. Навіть не стримався – підбадьорливо посміхнувся стрільцеві.

– Я читав вашу записку…

– То лист, – перервав Захар.

– Хто адресат?

– Вам не зрозуміти – але ніхто.

– Тобто?

– Ну… Може, це дурня… Та я колись вів щоденник. Писав туди всяке. Почав на фронті. Потім, коли став одужувати, захопився цим у госпіталі. Показував докторові Франку там, у притулку. Він оцінив… – зараз Ладний говорив інакше, ніби виправдовувався. – То не було красне письменство. Не те, що називають літературою. Вірші в мене колись виходили, ну, то я так думав.

– Що ж тоді оцінив пан Франко? – заохотив Клим.

– Живу основу. Справжню – так сказав, – Захарові очі зблиснули. – То, мовляв, написано людиною, котра щиро пропустила через себе військові жахи й героїзм та жертовність, власний та інших. Переконував: з цього вправний автор може зробити не один, а навіть кілька творів. Ідея є в кожному реченні, на кожній сторінці.

– Добре. Де той щоденник?

– Спалив.

Це прозвучало просто й буденно.

– Для чого?

– Хтось почув про мої записи від Франка. Не скажу, хто, не має значення. Чоловік хотів купити в мене мої роздуми, розумієте? Платив гроші, ніби я жебрак нужденний і торгую думками. Аби попросили – слово честі, віддав би для доброї справи. Хай би люди читали. А так – ні. Розлютився і кинув у комин.

Клим наморщив чоло, впорядковуючи почуте.

– І ось тепер знову почали вести щоденник?

– Що б із того вийшло – не знаю. Кортіло занотувати все, що відчував. Як раніше. Знаєте, у госпіталі й потім письмо навіть полегшувало біль.

– Щоденники ведуть у товстих зошитах…

– Так, але в мене під руками був лише письмовий папір. І потім, ще не знав, чи щоденник заведу, чи просто вихлюпну думки.

– А вашими думками заволоділо вбивство Косацького?

– Намір такий був. Справді. Проте, не повірите, пане Кошовий, – щойно написав про таке, він зник, – Ладний хукнув у повітря, підкинув долонею невидиму повітряну кульку. – Випарувався. Біль лишився.

– Біль?

– Я коли писав, остаточно зрозумів – утратив Оксану. Що міг зробити, як вона вже давно з тим інженером. Вона єдина не зустріла мене як героя. Злякалася, побачивши живого, розумієте?

– Спробую. Ви погрожували їй?

– Оксані? Та Боже збав! Поговорити не міг, то інша справа.

– Вона уникала?

– Більше я. Хотів розмови, серйозної, раз і назавжди. Й усякий раз здавав назад. Потім, оці всі бари, де тебе знають, хочуть пригостити… Я зазвичай не вітаю це. Але тут вирішив: хай хоч хтось мені радий, слухає мене, поважає, хоче бачити. Тому й дозволяв.

Кошовий потер перенісся.

– Вчора ввечері ви почали писати щось на кшталт інтимної сповіді. Розмова з самим собою, лист до себе – вірно?

– Ви красиво це все назвали. Мабуть, так і є.

– У процесі вас відпустило. Ви, як кажуть, стравили пару. Зіжмакали недописане, викинули… Що далі?

– Вдягнувся й пішов геть із кімнати.

– Вас затримали з револьвером у руці. Зброя ваша?

– Моя. Лишив собі з війни. Майже всі так роблять.

– Я не закидаю вам цього, Захаре. Цікавить інше: для чого ви взяли його з собою, коли виходили?

– Звичка.

– Для слідства й тим більше – суду це не пояснення.

– Не буде суду, – кинув раптом Ладний.

– Чому це? – здивувався Клим. – Хіба ми не до суду готуємося?

– Судять винних. Я – ні.

– Але суд виправдовує.

– Ще раз вам кажу: отой перший спосіб, про який ви говорили, не годиться. Слідство проти мене, і ви чудово розумієте, чому.

– Не зовсім, – мовив Кошовий, та враз передумав, заперечив сам собі: – Хоча, знаєте, так виглядає. Знайдений, гм, запис вами пояснюється. І якби незабаром Олеся Косацького не застрелили, а вас би не зловили там закривавленого, ще й з револьвером, на нього можна було б не зважати. А так він став ланкою загального ланцюга.

Захар уперто мотнув головою: