Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

попа... Я не збпра... умира...

Крізь шибки вікон світило сонце і зазирали кучеряві, в густому вбранні перших молоденьких листочків, рясні віти жовтої акації.

Надворі буяла весна.

Розпускалися перші вінчики старої яблуні. Духмяні пахощі цвіту вривалися крізь розчинене вікно до хати, сповнювали її свіжістю, владно нагадуючи про весну. Ще не вся яблуня в цвіту. Ще є багато рожевих бруньок, що розпустяться на день-два пізніше, але вже й зараз тут невгамовне гудіння бджіл: вони в'ються над рожевими бутонами, сідають на ніжні пелюстки і, припорошені золЬтавим пилком, п'ють солодкий нектар.

Ольга Ярош стоїть біля вікна, милується яблунею, вдихає ніжні пахощі, а думки летять до рідного Харкова, де на Холодній горі в отакій же чепурній хатині живе її рідна мати.

Перед вікнами у них теж ростуть яблуня, і вишні, і сливи. Певне, теж цвітуть. І, милуючись тим цвітом, мама, очевидно, згадує її, Ольгу, і скучає за нею, ждучи додому. А вона не може зараз приїхати. Багато всяких справ, та мрії дівочі, мов перелітні птахи, линуть до матері, ніжної, доброї, люблячої.

— Не жди мене, мамо, не журися, не ятри свого серця й не сумуй... Жива я, здорова. Про тебе, мамочко, думаю щодня, згадую тебе щодня... рідна моя, хороша...

Ользі приємно так розмовляти, бо зараз вона в хаті сама, ніхто її не чує, а душа її в цю хвилину сповнена такої ніжності й такої любові до матері, що не можна мовчати. І Ольга веде розмову далі:

— Як управлюсь з роботою, я повернуся, мамо, до тебе. Жди мене, жди й не скучай за мною.— Ольга засміялася з того, що сама з собою розмовляє. "Ну і що ж? Розмовляю, бо подобається, бо настрій у мене добрий".

І справді, на душі в неї зараз так хороше, так світло, як у цьому ранковому голубому, нічим не затьмареному небі.

Схопивши рушника й мило, побігла до річки, що вже ввійшла в свої береги. Вода освіжаюча, прозора. Хороше такою водою вмиватися.

І струнка, синьоока, розрум'янена Ольга набирає її повні пригорщі, хлюпає собі в обличчя, дивиться на річку, де дружно кумкають жаби, де плавають разом з матір'ю-качкою маленькі пухнасті каченята, а в повітрі, розпластавши дужі крила, ширяє хижий коршак.

Тривожний крик качиний — і жовті живі грудочкц збіглися докупи. Пильним, остерігаючим оком стежить качка за небезпечним ворогом.

Та шуліка полетів далі, несподівано шугонув униз, черкнув води, і в гострих кігтях хижака повисла жаба.

Умившись біля річки, Ольга пішла стежкою до двору. За садком височіли гори, вкриті яскраво-зелсиою шовковистою травою. На узгір'ї паслася коза з двома жвавими козенятами.

Раптом козенята шарахнулися вниз, а па верхів'ї гори па фоні голубого неба яскраво вирізьбилась постать Зіньки. Куди вона ходила зранку? З ким стрічалася? Кому так привітно махає рукою, весело сміється?

Та ось Зінька сміливо й швидко звивистою стежкою збігає вниз. Аж страшно на неї дивитися.

Ольга так не може. Вона обов'язково стурає обережно, хапаючись за сухі торішні бур'яни, за кущики молодої трави. А Зінька, мов той вихор, прошмигне повз неї, зупиниться внизу, сміється, гукає:

— Не бійся, Ольго! Біжи! Біжи просто на мене! Я тебе зупиню!

— Незвична я по таких горах лазити. Ще оступлюся.

Все це пригадалося Ользі, коли вона стежила за тим, як спритно, ловко й швидко її подружка бігла з гори до саду.

Через хвірточку Зінька зайшла на подвір'я і, не помічаючи Ольги, заходилася пов'язувати на голову хустку.

—іЗ ким це ти розмовляла там?

— А ти хіба мене бачила? Та то ж Прохор... Чудний... Перестрів на горі, хотів оцей ряст забрати, а я ж його в лісі нарвала.

— Чому ти мені не сказала, що до лісу збираєшся? Я б теж пішла з тобою.

— Ой Ольго, іноді хочеться побути самій, коли на душі важко,— промовила Зінька, одводячи свій погляд, щоб подруга не зрозуміла її настрою.— Життя в мене дивне: ні дівчина, пі вдова... Я майже не спала ніч, а на світанні так захотілося мені в лісі поблукати, пташок послухати. Я і дівчиною часто там бувала. Ото прийду, ляжу на траві, у небо дивлюсь, а пташки співають: і щиглі, і синиці, і білокрилки... І горлиці туркотять, а я слухаю, і так мені хороше стає па душі, так хороше, що я тоді про все на світі забуваю...

— Любиш ти Прохора, Зінько,— сказала Ольга, пильно глянувши на подругу. І це збентежило Зіньку. Адже ніколи вона не розкривала таємниці, яка жила в її душі, будила надії, вабила до нього так, що Зінька, не в змозі вже протистояти тій владній силі, сама шукала нагоди, щоб хоч здалеку побачити Прохора.

У такі хвилини Зінька відчувала, як сильніше починало битися в грудях її серце, а уста вимовляли до нього ніжні слова, що їх він не міг чути, та й вона сама не сказала б йому їх віч-на-віч ніколи в світі. Але, розуміючи, що її ніхто не бачить і не чує, Зінька називала його милим, жаданим, говорила йому про свою тугу і свої почуття.

"А ти не знаєш... ти не бачиш, як я сумую за тобою, Прохоре. Скільки я думаю про тебе... Як люблю тебе... Один ти зараз у моїй душі, один, як сонце, і нікого мені тепер не треба... Люблю тебе. Люблю!..

А чоловік? Як же з ним бути? — з'являлася в такі хвилини думка, що обпікала їй серце, мов незгасна жарина.— Що ж. Я його не любила. І заміж вийшла, сама не розумію як... Порадили люди... порадив батько..."

В її душі зріло бажання, щоб не повертався чоловік. Нехай там живе. "Він, певне, знайшов уже якусь шахтарку, а я собі тут..."

І знову всі думки, всі помисли, вся душа її, любляча й неспокійна, тягнулася до нього, Прохора, як тягнеться весіння квітка до сонця.

Ніколи досі не розкривала Зінька того, що відчувало її серце. І раптом ось Ольга наче завісу підняла, в очі глянула, розгадала її душу і її любов, сказала про це просто й одверто. "Що відповісти їй? Змовчати? Признатись? А навіщо? Мовчатиму... Не скажу нічого їй, поки що не скажу. Може, колись..." І Зінька, понюхавши рясту, промовила:

— Бачиш, з цибульками нарвала, щоб не в'янув так швидко цвіт. Зараз ряст оцей у воду поставлю.— І швидко пішла до хати, а Ольга, дивлячись їй услід, подумала:

"Не хоче признаватись, а я ж бачу, по очах бачу — любить вона Прохора. Та про це незручно розпитувати. Може, згодом сама про все розкаже".

І по тому, як наливала Зінька у вазочку воду, як ставила оті перші весняні квіти, як посміхалась своїм таємним думам, Ольга все більше й більше переконувалась, що Зінька любить. Одружений чоловік оволодів її серцем, душею, примусив отак думати за нього, всміхатися йому, радіти. І радість та відбилася в Зіньчиних очах, засвітивши в них незгасні, мов зорі, вогні.

"Мила, хороша моя подруженько, що ж воно буде з тобою?"— думала Ольга, голублячи молодицю ласкавим поглядом, а вголос запитала:

— Зінько, а що ж ми сьогодні намітили за нашим планом?

— А план такий,— відповіла Зінька,— наваримо кулешу, поснідаємо добре, а потім провітримо одяг.

Так почався трудовий ранок. Між деревами натягнули вірьовку, а тоді заходилися розвішувати пальта, плаття. А коли з цим упорались, Зінька набрала з діжки дощової води, налила в ночви.

— А тепер скупаємо наші квіти.

Виносили з хати фікуси, герань, калачики; обмивали листочки, і вони зеленіли проти сонця, а окремі краплинки на квітах виблискували й сяяли, мов дорогоцінні перлини.

На подвір'я зайшов Єгор Шульга. Він був обвітрений і загорілий, наче цілі дні проводив на полях, підставляючи своє юне обличчя сонцю та вітрам. Біла сорочка, яку пошила йому Зінька, ще більше відтіняла загар. А русяве волосся, мов золотиста кукурудзяна волоть, спадало на крутий лоб, з-під якого дивились веселі, навіть трохи зухвалі очі.

— День добрий, дівчата! — промовив він, спиняючи свій погляд на Ользі.— Може, помічник вам потрібний?

— Робота не важка,— відповіла Зінька.— Самі впораємось, без помічників.

— Діло хазяйське, а тільки завжди в гурті краще працювати,— жартував Єгор, чомусь червоніючи.

— Розумію я, до кого ти в помічники набиваєшся...

Ольга докірливо глянула на Зіньку, потім очі її стрілися з очима Єгора, що стояв навпроти, дививсь на неї і ще дужче червонів.

— Отаке, Ольго, трапилось,— жартувала Зінька, і жартувати зараз їй було приємно.— Скажу тобі прямо все, як бачу: закохався в тебе наш Єгор по самі вуха.

— Ну що-бо ти, Зінько! Я ж не так просто зайшов до вас. Я по ділу... Хочу тебе, Ольго, попередити. Якусь чорну справу затіває Матюша Жигай. На світанку від нього деякі хлопці розходились по домівках. І я раджу тобі, коли йтимеш сьогодні на збори, візьми на всяк випадок зброю.

— Ой Єгоре, ти з мухи слона робиш! Я ж знаю: Матюша боягуз, яких мало.

— Так-то воно так, але з ним є розбишаки добрі.— Єгор сів на колоді.— Так що ти будь обережною.— Глянув у небо примруженими очима і, ні до кого не звертаючись, сказав:—А припікає добре, мабуть, буде дощ.

Ольга дивилась на Єгора, і почуття якоїсь двоїстості пробуджувалось в її душі до цього плечистого, сильного, чесного парубка. Якесь тепло гріє їй груди, коли вона бачить його. Мимоволі стежить за ним очима, коли він заходить до Рубано-вої хати, щоб потім разом з механіком вирушити на роботу до парового млина.

Посміхнеться Єгор до неї, Ольги, й сам почервоніє, і ота його посмішка й ласкавий погляд очей, а іноді якесь слово, промовлене до неї, западають їй в душу, зберігаються в ній, гріють її. Хочеться, щоб він довше побув у хаті, бо приємно дивитися в його юне, світле, обвітрене лице, приємно слухати голос, милуватись його очима й посмішкою. А останнім часом Ольга ловить себе на тому, що навіть удень і ввечері думає про нього.

"Невже так народжується любов?" — запитувала сама себе і посміхалась, відганяючи ці думки, мов табунець птахів, а вони зліталися знову, настирливі й сміливі, хвилюючи її серце.

І те, що сьогодні Зінька так просто, хоч і жартома, сказала про закоханість Єгора, збентежило й саму Ольгу. Радісно їй від того, і цю радість не приховати й нікуди з нею не подітися. "Тільки б він нічого не помітив... Навіщо? Ось закінчиться строк мого відрядження, виїду звідси, і, може, ніколи в житті більше ми з ним не зустрінемося..."

А серце її, всупереч отим думкам, тягнулося до нього, не хотіло з ним розлучатися, владно заявляло про свою першу любов.

"Ні-ні! Не смію думати про це. Не треба, навіщо я йому? Він, певне, любить уже якусь слобідську дівчину.