Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

– Постійно ти нас лякаєш тим Бонгартом, – повільно сказав Ґіселер, також встаючи. – Можна б подумати, що та сволота вже за рогом… А він, напевне, ще за горами, за лісами…

– …у Ревнощах, – спокійно закінчив Готспорн. – У корчмі «Під головою химери». Якісь тридцять миль звідси. Якби не ваші зиґзаґи над Вельдою, ви б у нього ще вчора впакувалися. Але вас те, знаю, не лякає. Бувай, Ґіселере. Бувайте, Щури. Майстре Альмаверо? Я їду до Метінни, а завжди люблю компанію на дорогу… Що кажете, майстре? Що охоче? Так я і думав. То пакуйте свій крам. Заплатіть майстру, Щури, за його артистичну працю.

Поштова станція пахла смаженою цибулькою і заливайкою,[16] приготованими дружиною господаря станції, яку тимчасово випустили з-під сарайного арешту. Свічка на столі прискала, пульсувала, мела вусом полум’я. Щури схилилися над столом так, що полум’я гріло їхні голови, а ті мало не торкалися одна одної.

– Він у Ревнощах, – тихо говорив Ґіселер. – У заїзді «Під головою химери». Десь день дороги звідси. Що ви про це думаєте?

– Те, що й ти! – гарикнув Кейлі. – Їдьмо туди, й уб’ємо сучого сина.

– Помстимося за Вальдеса, – сказав Реф. – І за Мухоморця.

– І не стануть нас, – засичала Іскра, – різні там Готспорни в очі колоти чужою славою і завзятістю. Уконтропупимо того Бонгарта, трупоїда того, того вовкулаку. Приб’ємо його голову над дверима корчми, аби до назви пасувало! І щоб усі бачили, що не характерником, а смертним він був, як інші, а наприкінці на кращих наскочив. Покажемо, яка ганза найкраща від Корату до Переплуту!

– Пісні про нас по ярмарках заспівають! – запально сказав Кейлі. – А то й по замках!

– Їдемо. – Ассе гепнув об стіл долонею. – Їдемо і вб’ємо падлюку.

– А після, – вирішив Ґіселер, – подумаємо про ту амністію… Про Гільдію… Чого морду кривиш, Кейлі, наче клопа розгриз? Вони на п’яти нам наступають, а зима йде. Думаю так, Щурята: перезимуємо, амністійне тепле пиво потягуючи. Витримаємо у тій амністії ґречно й пристойно… десь так до весни. А навесні… Як травичка з-під снігу вилізе…

Щури засміялися хором, тихо, зловісно. Очі їхні горіли, наче у справжніх щурів, коли вночі, у темному завулку підходять ті до пораненої людини, яка не може вже боронитися.

– Вип’ємо, – сказав Ґіселер. – Бонгарту на погибель! З’їмо цього супчику, а тоді спати. Відпочивати, бо до ранку рушаємо.

– Ясно, – пирхнула Іскра. – Беріть приклад з Містле й Фальки, вони вже годину як у ліжку.

Дружина господаря поштової станції затряслася біля казана, знову почувши від столу тихе, паскудне хихотіння.

Цірі підвела голову, потім якийсь час мовчала, задивившись у ледь живий вогник каганця, у якому догоряли залишки масла.

– Я тоді вийшла зі станції тихцем, наче злодійка, – продовжила розповідь. – Над ранок, у суцільній темряві… Але непомітно втекти не зуміла. Містле, мабуть, прокинулася, як я з ліжка вставала. Зловила мене у стайні, як я коня сідлала. Але здивування не виказала. І зовсім не намагалася мене затримати… Вже починало світати…

– Зараз також недовго до світанку, – позіхнув Висогота. – Час спати, Цірі. Завтра продовжиш оповістку.

– Може, ти й маєш слушність. – Вона також позіхнула, встала, потягнулася сильно. – Бо і в мене вже очі злипаються. Але з такою швидкістю, пустельнику, я ж ніколи не скінчу. Скільки то вже вечорів позаду? Щонайменше десять. Боюся, що уся розповідь може зайняти тисячу й одну ніч.

– Маємо час, Цірі. Маємо час.

– Від кого хочеш втекти, Соколичко? Від мене? Чи від себе?

– Із втечами я скінчила. Тепер хочу дещо наздогнати. Тому мушу повернутися… туди, де все почалося. Мушу. Зрозумій те, Містле.

– Це тому… Тому ти була сьогодні милою зі мною? Вперше за стільки днів… Останній прощальний раз? А потім – забути?

– Я ніколи тебе не забуду, Містле.

– Забудеш.

– Ніколи. Клянуся тобі. І це не був останній раз. Я знайду тебе. Прийду по тебе… Приїду золотою каретою з шістьма кіньми. Із почтом дворян. Побачиш. Я скоро буду мати… можливості. Багато можливостей. Зроблю так, що зміниться твоя доля… Побачиш. Переконаєшся, як багато я зумію зробити. Як багато змінити.

– Чималу треба для того мати силу, – зітхнула Містле. – І потужну магію…

– І це також можливе. – Цірі облизала губи. – Магія також… Можу її віднайти… Все, що я колись втратила, може повернутися… І знову стати моїм. Обіцяю тобі, здивуєшся, коли ми знову зустрінемося.

Містле відвернула обстрижену голову, вдивлялася у блакитно-рожеві смуги, які скорий світанок уже вимальовував над східним краєм світу.

– І справді, – сказала вона тихо. – Я буду дуже здивована, якщо ми ще колись зустрінемося. Якщо ще колись побачу я тебе, маленька. Їдь уже. Не станемо цього затягувати.

– Чекай на мене. – Цірі шморгнула носом. – І не дай себе вбити. Подумай про ту амністію, про яку говорив Готспорн. Навіть якби Ґіселер й інші не хотіли… Ти ж подумай про те, Містле. Це може виявитися способом виживання… Бо я повернуся по тебе. Клянуся.

– Поцілуй мене.

Світало. Йшло світло, ставало холодно.

– Кохаю тебе, Омелюшко.

– Кохаю тебе, Соколичко. Їдь уже.

– Вочевидь, вона мені не вірила. Була переконана, що я перелякалася, що погнала за Готспорном, аби шукати порятунку, благати про амністію, якою він так нас підманював. Звідки могла вона знати, які відчуття мене обгорнули, коли я слухала те, що Готспорн говорив про Цінтру, про мою бабцю Каланте… І про те, що якась «Цірілла» стане дружиною імператора Нільфгарду. Того самого імператора, який бабцю Каланте вбив. А за мною послав того чорного рицаря з пір’ям на шоломі. Я розповідала тобі, пам’ятаєш? На острові Танедд, коли той простягнув до мене руку, я пустила йому кров! Повинна я тоді була його вбити… Але якось не змогла… Дурна була! А, що там, може, він там, на Танедді, стік кров’ю та здох… Чому ти так на мене дивишся?

– Розповідай. Розповідай, як ти поїхала за Готспорном, аби віднайти спадок. Відшукати те, що тобі належало.

– Ти дарма говориш з іронією, дарма насміхаєшся. Так, я знаю, то було безглуздо, тепер я те бачу, та й тоді… Я була мудрішою у Каер Морені й у храмі Мелітеле, там я знала, що те, що минуло, не може повернутися, що я вже не княжна Цінтри, а хтось інший, що жодного спадку я вже не маю, що те втрачено і що з цим треба погодитися.