Читати книгу - "Дивна така любов, Ганна Багряна"

озирнувшись, відповідаю, на пальці замерзлі хукаючи.

«Хочу тут виставку своїх картин… зробити…»

Сміх його — заразливий і гучний. А що я такого смішного сказала?..

У центральному Будинку художника. В столиці… Тут?.. Я?.. Виставку?..

«Тут. Я. Виставку. А хіба не можна?..»

Знову сміється. Ще гучніше. Іще заразливіше. Злюся на нього. За сміх його. Вазу величезну — із квітами зів’ялими — в уяві своїй бачу. Смердять. Квіти. Що квітами добра колись були. Але вдіяти нічого — із квітами, зі смородом отим — не годна. Безсила дати раду чуттям, які вихлюпуються з мене, наче… Стугна — у повінь… Чому — так?.. Чому не може бути… якось… по-іншому?.. Очі вгору — до люстри — на стелю — підіймаю — туди дивлюся — аби не дати сльозам — на посміх чужий — ненароком — викотитися…

Звідки я і скільки мені років, — кольоровий запитує.

Кажу, що солтанівська і що скоро — на Різдво — сімнадцять виповниться.

«Зухвала», — називає мене.

Чому — зухвала?..

«А хіба не зухвальство — в один день із Богом народитися?»…

Мовчу. Подумки квіти зів’ялі із вази виймаю. Аби — викинути. До ями помийної глибочезної. Аби світ — мені — не засмердівся передчасно. Тільки нових квітів не маю — у вазу поставити. Ось у чому біда.

Ну і де ж той ваш Бог вештається, про якого кажете, що — милосердний?!..

Усі кепкують із мене. А хіба я зло комусь зумисне заподіяла?.. Хіба винна я — що така, яка є?..

Годі кепкувань!..

Ні слова більше не зронивши, до дверей важких іду. Консьєрж із-під окулярів на мене зиркає. Невже їй теж я «странною» видаюся?..

На зупинці тролейбусній кольоровий мене наздоганяє. Не пускає, за рукав білої шубки ухопивши. До чотириколісної рогатої потвори застрибнути не дає.

«Не поспішай, — дивиться на мене очима прозорими, — бо хто спішить, той людей смішить».

Двоє дверей — перед самісіньким носом моїм — розтискаються синхронно. На прощання махає нам тролейбус задніми фарами, зникає по тому у візії сніговій. Темнітиме незабаром надворі. Невидима рука небесна щедро мій комір химерними витинанками посипає. Сніжинки — життя незачаті — білі такі, легкі та ілюзорні — зникають швидко… Якби не кольоровий дивак із бородою довгою, у косу заплетеною, я заплакала б зараз, — за собою. За тією собою, яку втратила вже. А так — соромно. Перед ним.

«Валентин — моє ім’я».

«А я — Надія».

Коли у ранок десятиліття свого з оселі чоловіка зимового виходила, диво мені сталося: дзвін чистий почула. Але — не церковний. Небесний. І сповіщав той дзвін істину велику — Бог усередині кожної людини — колись — обов’язково — народжується. Бо — Різдво — для кожного — є. У серці.

Хотів зимовий чоловік провести мене, але — шлях — додому — я сама — знала — вже…

Наталці тоді — нівроку — перепало, що не допильнувала мене, що загубила у великому місті. Мама моя і баба моя місця собі не знаходили, цілу ніч молитви пригадували усякі і на свічках, що від похорону дідового лишилися, ворожили на мене: чи жива іще. Батько до міліціонера дільничного у двері щосили гамселив, — заки той, сонний і злий, із дрючком на ґанок не вийшов, матюкаючись, — а вже як очі протер і вчителя синів своїх побачив, зашарівся, подобрішав і «Яву», таку саму сонну, із двору викотив… Бабці Софії теж непереливки від батька мого, кажуть, було, бо це ж вона мене до Києва відпустила, необачна… Уся Солтанівка загомоніла тоді про моє загадкове зникнення. Захвилювалася. Навіть Руслан, переказували мені потім дівчата — Іринка кирпата, баби Анюти з церковної півчої онучка, і Оленка, оте чудо руде мале, — навіть Руслан, казали, із ліхтариком кишеньковим всіма вулицями бігав, мене шукаючи. Наталка плакала, намистинки з намиста аличевого, мною подарованого, пальцями тремтячими перебираючи, про хлопця свого звичайного і про музиканта виноградного зовсім забувши, бо про одне тільки думала: аби я жива-здорова до Солтанівки повернулася…

І я повернулася. Жива-здорова. Народжена по-новому. І це були найкращі мої іменини. Бо ж усе село — вперше — за десять років — раділо мені щиро. Появі моїй. Чи просто — поверненню.

Щоправда, батько спершу хотів був відшмагати Надію свою — за тюхтійство, за те, що ґав ловила, що від Наталки відстала, рота роззявивши. Але зворушення мамине слізне пом’якшило і батькове серце — несуворе насправді, бо на те він і батько, аби суворим прикидатися тільки — для порядку.

«Художницею стану!» — заявила впевнено своїм односельцям, коли острах їхній із полегшенням їхнім радісним врівноважилися нарешті.

І ось тоді вже — вони — знову — кпинити з мене почали.

«Ти диви — художниця!.. Високо пташка летіти надумала», — дядько Петро, що його хата — через дві від нашої, сміючись, каже.

«А потім, як заміж вийдеш, то чоловіку своєму — замість їсти варити — теж картини малюватимеш?.. Дурна, не люблять хлопці таких дівчат, бо нехазяйська то справа — художество всяке… Краще городину доглядати вчися — пора бабі своїй помагати, стара вже!..», — тітка Катерина найдужче репетувала. Це ота, що про перст «всеблагий» філософію на все село розповсюджувала заповзято, штунда нещасна!..

І я віхолу раптом уявила. Сильну-сильну. Яка замітає снігом важким усі дороги і всі двори, всі носи довгі і язики злі солтанівські. Бо набридли вже мені — зі своєю грубістю!..

А ввечері Руслан прийшов до нашого двору і у баби Софії запитав, чи зможу я на одну хвилинку до нього вийти. І баба мене погукала. І я вийшла.

«Що тобі?», — запитала його стомлено, стоячи на порозі, в саму кофтинку хатню одягнена.

«Хотів попросити…», — зашарівся, розгублено очима довкола мене забігав.

«Тільки швидше проси, бо мені холодно», — йому відказала.

«Я хочу… з тобою… дружити…», — вимовив так, ніби повітря йому зимового в одну мить забракло. А тоді з-під кожушка свого хлопчачого хутко пакунок якийсь дістав, у папір яскравий загорнений і стрічкою золотою перев’язаний.

«Це — тобі, — простягнув. — Із