Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Дивна така любов, Ганна Багряна 📚 - Українською

Читати книгу - "Дивна така любов, Ганна Багряна"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дивна така любов" автора Ганна Багряна. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 30
Перейти на сторінку:
днем народження!»

Не встигла я оговтатися від несподіванки такої, — як Руслана вже корова язиком злизала з двору нашого. Дивний якийсь…

Я до сіней увійшла, пакунок Руслановий до грудей притисла — аж серце сполохано забилося.

«Не стій на холоді, — баба мені кричить із хати, — бо застудишся!»

Але — не слухаю… Нишком стрічку золоту розв’язую…

Під обгорткою яскравою — фарби акварельні — аж вісімнадцять кольорів!.. А ще — пензлик — справжній — такий, якими художники свої картини пишуть!..

І тоді я — раптом — про все на світі — забула. Про бабу і холод зимовий. Про день свій і дні чужі. Про Солтанівку темну і Київ, вогнями штучними освітлений. Про сусідів усіх і про Наталку. І навіть — про чотирнадцяту сонату Бетховена. Забула. У серці моєму тоді — любов — лунала. Безмежна. Довершена. Чиста. Дивна така. Любов. До Руслана.

А вранці наступного дня Солтанівку снігом замело. Так, що до сусідньої хати ні пройти, ні проїхати. Уночі віхола сильна розгулялася — «вперше — за багато зим», — старші люди по тому охкали…

А мені — що? Я собі в хаті заняття важливе маю. Нема коли з хати виходити. Бо відколи додому з Києва повернулася, відколи подарунок важливий від сусіда свого доброго отримала, — сни мені снитися почали — красиві, яскраві. І — дивні такі… Бачила морське дно, камінцями коштовними і різнобарвними встелене; рибу казкову з очима великими, що у морі тому прозорому плаває; дерев і квітів розмаїття; сади, плодами перестиглими багаті; танці сонячні й дощі золоті; химерні візерунки на вікнах будинків химерних; людей, у одяг розкішний, нетутешній убраних… і ще — силу-силенну чудес усяких. Коли прокидалася, після снів таких, — одразу ж за пензля бралася, аби на папері фарбами акварельними передати усе, що за ніч побачила… Тіло моє тремтіло від збудження таємничого, душа — до сфер небесних — летіти — просилася — у тіло закута, із тіла вирватися прагла…

Але, малюючи одного разу, зненацька — у мить якусь — я очі сама собі ніби розплющила, прозрівши. Бо розуміла, що замало мені тих вісімнадцяти кольорів, пензлеві моєму — наснаги, аркушам альбомним — простору вільного — замало!!!.. Що світ мій, для інших людей невидимий, значно ширший, багатший, глибший, бездонніший… А кольорів у ньому — незліченна кількість!.. І відчай глухий до мого серця глибоко — змією отруйною — ледь не заповз…

А коли після канікул зимових до школи прийшла і витвори свої акварельні учительці малювання показала — Зої Семенівні, жінці немолодій, душею вразливій, — життя школярське для мене — раптом — за іншими, — ніж раніше, — ніж в інших учнів — законами — рухатися почало… «Талановита яка!» — про себе почула вдруге. Бо вперше так — про мене — сказав чоловік зимовий. На ранок десятиліття мого. Чи упізнав би мене зараз, якби ненароком стрілися?.. Хто — він?..

«Нестор Литвинюк, доволі успішний художник… Має галереї у Варшаві і Кракові, його бабця з Польщі родом, але у Києві він також буває частенько — навідує своїх жінок і дітей, колег своїх українських — друзів і ворогів…», — це Валентин розповідає, коли засніжену і сонну гору оминаємо. Довкола нас — мертвий спокій. Смертельнобілий спокій — наче саван.

Я супутнику своєму про чоловіка зимового дорогою розповіла. Але він — мені — про щось інше — насправді — розповісти хоче…

«Це — Гончарка, київська гора. Там язичники збираються капище побудувати, але, мабуть, християни їм цього не дозволять…»

«А ви — християнин?.. Тобто… у Бога віруєте?..» — обережно його запитую.

Сміється голосно. Зупиняється посеред шляху неосвітленого. І мене зупиняє. За руку. Кольоровий такий. У очі мені пильно — пронизливо — крізь пітьму — крізь витинанок снігову приреченість — дивиться.

«Знаєш, що таке БОГ?»

«Знаю, — випалюю, не думаючи. — Бог — це любов безмежна!»

«Бог — це просто безмежжя… без любові… безмежжя… безмежжябезмежжя-безмежжя…»

Очима божевільними сміється, молитву свою незвичну, наче мантру старовинну, наче закляття відьмацьке, повторюючи.

Мандрівку вечірню неквапливо продовжуємо. Бо квапитися, — Валентин каже, — немає куди… і навіщо — немає.

«Цікаво, чи впізнав би мене тепер, якби зустрілися ненароком?..» — уголос про чоловіка зимового розмірковую.

«Усе, що з нами трапляється, інакшим бути не може…»

Але кажучи слова оці, супутник мій, певно, про таємницю власну, до моєї непричетну, думає…

Коли повернулася з Києва, одразу ж побігла до Руслана, до друга свого вірного і єдиного, — розповісти, як у Будинку художників була. Як Валентина зустріла, дивака кольорового, як казала серйозно — про богів язичницьких та про Бога християнського. Слухав, рота роззявивши. Очима на мене дивився завороженими, закоханими. Але невтямки йому було, що двері свої широчезні життя переді мною вже розчинило, — свободою безмежною, наче кохання безмежне, мене спокушаючи.

Свого серця — назустріч усьому величному, піднесеному — Руслан відкрити не хоче. Збагнути речей найтонших не годен. Йому легше так, — коли навпомацки блукає світом грубим, обпльованим, загидженим. Коли — не чує серцем, а тільки — очима бачить. «Ти красива дуже, бо очі у тебе красиві й усмішка…», — усе мені повторює.

Руслан уже в парубка — на всю Солтанівку найкращого — виріс. Дівки тутешні — самі — за ним бігають, мені заздрячи по-чорному, що він — «капосний такий!» — на мене єдину дивиться, про мене одну свою мрію юнацьку в серці плекаючи. Красень, чорнявий, підстрижений охайно, вуса й бороду модною жилеткою голить і одягається по-дорослому. Школу закінчив, але далі вчитися — хисту не має жодного. Влаштувався на комбінат — ящики усякі і дошки вантажити. Отаке дурне покликання. Ну то й що, що гроші власні, працею чесною зароблені, має?.. А навіщо жити у світі — з грошвою тією пустопорожньою, — коли музики величної довкруж себе не чуєш?.. Що ж то за життя тоді?..

Та, окрім Руслана, у Солтанівці не маю з ким щиро погомоніти — про наміри і почування свої потаємні. Усі зайняті справами важливими, невідкладними — курей та індиків випасають-вигодовують; пелюшки немовлятам галасливим і білизну обісцяну чоловікам п’яним перуть — ніби ті колись їм віддячать за послугу таку; борщі з

1 ... 13 14 15 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дивна така любов, Ганна Багряна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дивна така любов, Ганна Багряна"