Читати книгу - "Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер"

Сільські громади в радянській Україні залишалися в масі своїй громадами релігійними. Багато молодих і амбітних людей під упливом офіційного атеїзму переїздили у великі українські міста або в Москву чи Ленінград. Попри те, що православна церква зазнавала чималих утисків від атеїстичного більшовицького режиму, селяни переважно трималися своєї віри і багато хто сприймав вступ у колгосп як свого роду угоду з дияволом. Дехто вірив, що Сталін зійшов на землю в подобі партійного активіста, а книга обліку трудоднів — це книга пекла, яка обіцяє страждання й прокляття. Нові машинно-тракторні станції скидалися на посольства пекла. Польські селяни в Україні, які належали до римо-католицької церкви, також часто сприймали колективізацію в апокаліптичному світлі. Один поляк пояснював своєму синові, чому вони не вступатимуть у колгосп: «Я не продам свою душу дияволу». Усвідомлюючи глибоку релігійність селян, партійні активісти пропагували «першу заповідь Сталіна», як вони це називали: колгосп в першу чергу віддає державі, і лише в другу чергу людям. Селяни знали, що перша біблійна заповідь говорить: «Хай не буде тобі інших богів передо Мною»[22].

Українське село втратило своїх природних лідерів, міцних господарів — їх заслали в табори під час антикуркульської кампанії. Але й без них селяни намагалися врятувати себе і свої громади. Вони намагалися зберегти власні присадибні ділянки, маленькі острівці автономії. Воліли триматися подалі від держави, яку уособлювали колгоспи і машинно-тракторні станції. Вони продавали або різали худобу, щоб не віддавати її в колгосп. Чоловіки посилали дружин і дочок виступати проти партійних активістів і міліції, сподіваючись, що ризик для жінок менший. Іноді чоловіки переодягалися жінками, сподіваючись на шанс настромити місцевого комуніста на вила[23].

Але селяни майже не мали зброї, їм бракувало доброї організації. Держава мала практичну монополію на вогнепальну зброю і матеріально-технічні ресурси. Селянські виступи фіксував потужний правоохоронний апарат держави; чекісти, можливо, не розуміли мотивів селян, але бачили загальну спрямованість їхніх виступів. У 1930 році ОҐПУ зафіксувало майже мільйон випадків індивідуального спротиву. У березні того року майже половина масових селянських заворушень у Радянському Союзі припала на Україну. Українські селяни, бувало, голосували ногами, тікаючи на захід, у сусідню Польщу. За їхнім прикладом йшли цілі села: піднявши церковні хоругви, хрести або просто чорний прапор, люди вирушали на захід у бік кордону. Тисячі людей перебралися до Польщі, де вже знали про голод у радянській Україні[24].

Утеча селян у Польщу перетворилася на міжнародну проблему, ця ситуація дуже непокоїла Сталіна і політбюро. Це означало, що польська влада, яка в той час узяла курс на політичне порозуміння з власною чисельною українською меншиною, дізнається про перебіг і наслідки колективізації. Польські прикордонники ретельно допитували біженців, отримуючи інформацію про хід і провали колективізації. Деякі селяни просили Польщу втрутитися і покласти край стражданням селян. Біженці також давали Польщі потужну пропагандистську зброю проти Радянського Союзу. При Юзефі Пілсудському Польща не збиралася воювати з Радянським Союзом, але таки виношувала плани його дезінтеграції за національними лініями і робила певні кроки у цьому напрямку. В той час, як українці тікали з УРСР, Польща посилала в протилежний бік своїх агентів, які мали підштовхувати українців до повстання. На польських пропагандистських плакатах Сталіна називали «Цар-голод» — він експортує зерно, а власний народ голодує. У березні 1930 році члени політбюро побоювалися, що «польський уряд може втрутитися»[25].

Колективізація була загальнодержавною політикою, Радянський Союз — величезною країною, і нестабільну ситуацію у прикордонні слід було розглядати у світлі загальних сценаріїв війни.

Сталін і радянське керівництво вважали Польщу аванпостом капіталістичного світу на західному кордоні СРСР, так само як Японію на сході. Польсько-японські стосунки складалися цілком добре; і навесні 1930 року Сталіна дуже турбувала загроза спільного польсько-японського вторгнення. Радянський Союз мав найбільшу територію у світі, від Європи до Тихого океану, і Сталін мусив зважати не лише на європейські держави, а й на азіатські амбіції Японії.

Військова репутація Японії склалася за рахунок росіян. Японія перетворилася на світову державу, завдавши поразки Російській імперії в російсько-японській війні 1904–1905 років і захопивши російські залізничні лінії на Далекому Сході. Сталін добре знав, що Польща і Японія мали свої інтереси стосовно України і національного питання в Радянському Союзі. Видається, що Сталін гостро відчував історичне приниження росіян в Азії. Він любив пісню «На сопках Маньчжурії», в якій ішлося про помсту японцям[26].

Так само як хаос, принесений колективізацією, у західних областях СРСР викликав побоювання польської інтервенції, безлад у східній частині країни грав на руку Японії. В радянській Середній Азії, особливо в переважно мусульманському Казахстані колективізація породила ще більший хаос, ніж в УРСР. Вона потребувала ще радикальнішої соціальної трансформації. Народи Казахської PCP вели кочовий спосіб життя, і перший крок до радянської модернізації полягав у примусі до осілості. Перш ніж почнеться колективізація, кочовики мусили стати селянами. Політика «осілості» позбавляла скотарів худоби, а отже, й засобів до існування. Люди переганяли своїх верблюдів і коней через кордон у мусульманську китайську провінцію Сіньцзян (Східний Туркестан), що викликало в Сталіна підозру, ніби вони є агентами японців, які відігравали головну зовнішню роль у внутрішньокитайських конфліктах[27].

Не все йшло за планом. Колективізація, яка мала зміцнити радянський лад, натомість дестабілізувала ситуацію на прикордонні. П’ятирічний план, який мав принести соціалізм у європейські та середньоазіатські райони СРСР, приніс натомість колосальні страждання, а держава, яка мала уособлювати справедливість, реагувала на ситуацію звичайнісінькими засобами примусу і насильством. Радянських поляків депортували із західних прикордонних областей, скрізь посилили охорону кордону. Світова революція мала відбутися за зачиненим кордоном, а Сталіну доводилося захищати «соціалізм в окремо взятій країні»[28].

Сталін мусив призупинити зовнішню експансію і переосмислити внутрішню політику. Він доручив радянським дипломатам почати підготовку до укладання пактів про ненапад з Польщею і Японією. Він наказав Червоній Армії перейти до повної бойової готовності у західних областях СРСР. Ще більш промовиста річ: Сталін призупинив колективізацію. У статті від 2 березня 1930 року під показовою назвою «Запаморочення від успіхів» Сталін написав, що проблема колективізації полягала в тому, що її проводили з надмірним ентузіазмом. А примушувати селян вступати в колгоспи, стверджував він тепер, було помилкою. Колгоспи почали розпадатися так само миттєво, як і створювалися.