Читати книгу - "Без втрат не вийти, Вадим Володарський"

-Ніхто нам через цю штуку нічого не зробить. Це не зброя. З неї не можна вистрілити, - курки підпилено. Якщо зарядити набої, бійки просто не дістануть до капсулів, і пострілів не станеться, - пояснив Вікентій.

Ніка знала, що він розуміється на зброї. Не лише тому, що, як і кожен юрист, у межах курсу криміналістики опанував якісь основи судової балістики. У квартирі був сейф із двома мисливськими рушницями та двома нарізними карабінами, - Вікентій любив зброю, хоча казав, що на полювання не їздив кілька років. Можливо, він і казав так тому, що до вбивства тварин Ніка ставилася без захвату, але, у будь-якому випадку на зброї розумівся.

А вона опустилася на диван так, ніби в неї підкосилися ноги. Та спитала:

-Ти певен?

-Так. А що?

-Але ж … я з нього стріляла! Ти ж розумієш, щоб … вміти. Щоб, коли буде потрібно, влучити… Лише два набої, іншого шансу не буде… Тому поїхала до лісу, щоб спробувати… Вистрілила разів з десять, й усе працювало!

-Так… - Вікентій теж опустився на диван, але не поряд, не із обіймами. Зараз він дивився … так, як того разу … коли обговорювали шлях порятунку. Несподівано тема розмови стала серйозною. – А де ти його тримала, там, в себе?

-У шафі, у квартирі … московській. Де ж іще? – Вона подивилася на чоловіка із подивом, не розуміючи, навіщо він ставить це питання.  А той не відставав:

-А сигналізація в тебе там є?

-Ні. Там непотрібно: будинок із охороною. Чужі не ходять. А що?

-Виходить, що ходять. Якщо ти власноруч з цього пістолета стріляла, а зараз … курки підпилено, очевидно, це хтось зробив після твого … тренування. Якщо ти пістолет із собою не носила, - залишається єдиний варіант: хтось проник до квартири та зробив це. – Вікентій замислився. – А це означає, що … історія із твоїм Микитою значно складніша, ніж тобі здавалося. Та ніж здавалося мені.

-Він не мій. Мій лише ти, - поправила вона. – Але чому ти кажеш…? Що там складного?

-А ось що. Ти казала, що він поставив тебе перед вибором: або весілля, або кримінальна справа та, у підсумку, психлікарня. Та що його мета, у будь-якому випадку, вибач, - твоє тіло. Так?

-Так він сказав, - підтвердила Ніка. – Та, враховуючи, що він зробив… Як я могла йому не повірити? Тому й вдалася до такого…

-Ти вирішила … для вигляду погодитися… А потім на весіллі…

-Так.

-А хтось дізнався про це. Та вирішив … внести корективи до сценарію. От уяви: весілля, усе … оформлено, ти витягаєш пістолет, намагаєшся вистрілити, але пострілів не відбувається. Можливо, ти гадаєш, що справа у набоях, перезаряджаєш, пробуєш ще раз… Вони там усі розгублені, бо ніхто нічого подібного, звісно ж, не очікував… Але знову нічого не відбувається. В нареченого шок, ти в істериці. Що далі? Поліція, кримінальна справа… Та усе те, чим тобі погрожували раніше, тільки із куди більш серйозною статтею, - замах на вбивство. Причому цілком реальний… Це ж не сумнівна справа про неправдиві показання. А формально цей Микита вже був би твоїм чоловіком. Та … мав би право, якби тебе визнали неосудною, приймати рішення … щодо лікування… Здається, він хитріший та небезпечніший, ніж ми вважали. А ти … уникла навіть гіршого…

-Але, якщо … він все-таки…

-Не думаю, що він щось наважиться зробити тепер … та тут. Але, якщо наважиться… Ми поборемось.

До Ніки, здається, повернулася здатність посміхатися, але посмішка вийшла якоюсь сумною.  Та непевною…

-У що я тебе втягнула…

-Що значить – втягнула? Здається, це я тобі запропонував… - Вікентій розвів руками. – До того ж, я, дійсно, сумніваюся, що хтось наважиться… Це, все ж таки, приватний інтерес, а не ФСБ. Ну, і нарешті… - На його обличчі з’явився вираз, який Ніка вже знала, та називала для себе «хижим». – Спробує – пожалкує.

-Ніби тобі на роботі боротьби мало…

-Люба, я займаюся цією роботою саме тому, що це і є боротьба! – Вікентій лише розсміявся. – Пам’ятаєш, у Висоцького, є «Песня конченного человека». І там є така фраза: «И не волнует, кто кого: он или я». Це – ознака якраз такої людини… Сподіваюся, я поки ще не такий! А, якщо ти слухаєш Цоя… - Вона кивнула. – То повинна пам’ятати:

Снова за окнами белый день,

День вызывает меня на бой,

Я чувствую, закрывая глаза:

Весь мир идёт на меня войной.

 -Ти … серйозно..? – Для молодої жінки, доньки дуже багатої людини, якій ніколи не доводилося боротися за існування, це було дивно.  А він лише знизав плечима:

-Я просто живу так усе життя. З дитинства. Як ти гадаєш, усюди … де я вчився, з моїм іменем, - папуга Кеша, ага, - з цим подвійним прізвищем, дякувати батькам, та із цим волоссям… Я з дитинства сивий, з одинадцяти років - повністю… Як мені було? Та ще … я завжди не любив дурнів, а вони мене. Довелося звикати … відповідати прізвищу. Місце під сонцем дехто завойовує, а мені довелося його вигризати. Ти колись питала, чи я не боюся стрибати із парашутом… Сподіваюся, ти сама тепер не боїшся. Але це дрібниці, у порівнянні… Я захищаю себе та інших, - у різному значенні. Звик. А тепер моє завдання захистити тебе, якщо виникне така потреба.