Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

Та цілком імовірно, що йдеться тут про зміну первісного плану, який, не відступаючи від конформізму, водночас рятував би свободу сатири. Насправді, як це показав Жюльєн Бенда[23], Лабрюйєр писав свій перший твір взагалі без «погодження» його з класичною літературою, — свої «Зауваження», які передували «Щоденникам» Стендаля і Андре Жіда, а також нотаткам Валері[24]; але він ніколи не хотів цього визнати. «Отже, — писав Бенда, — твір Лабрюйєра пориває з естетикою свого часу, хоч в галузі літературної теорії він лишається їй вірним. І цей розлад зникне разом з ним. Письменники наступних років відмовляться від такої композиції, пройдуть повз неї, не намагаючись узяти її на озброєння. Лабрюйєр знаменував той патетичний момент у розвитку літератури, коли під впливом історичних факторів письменник відкриває нову еру, хоч і завдяки своєму характеру й уподобанням усім своїм єством вірить у ту, що минула».

Для нас, людей XX століття, звиклих до творів «непослідовних», «Зауваження» до «Характерів» являють особливий інтерес. Ми добре розуміємо, що створення всесвітньої літературної системи надзвичайно складне і що наші думки не обов’язково мають бути пов’язані між собою або принаймні зв’язок їх не завжди виявляється з першого погляду. І ми сприймаємо імпресіонізм у літературі так само, як ми сприйняли його у живописі. Це не означає, що той чи інший напрям буде вічним і наша література знайде свого Сезанна[25]; однак схожість Лабрюйєра з великими письменниками нашого часу наближає його до нас, надає його творчості нової свіжості.

«Він володіє, — як дуже тонко висловився Сент-Бев[26], — мистецтвом (яке набагато перевершує мистецтво послідовного викладу) писати книжки, ніби мимохідь, де, здається, немає явного зв’язку; останній, проте, несподівано виявляється то тут, то там. На перший погляд здається, що твір являє собою хаотичні розрізнені фрагменти і ти блукаєш наче у химерному лабіринті, та раптом бачиш, що нить, яка зв’язує їх, не поривається. Кожна думка коригується, розвивається, освітлюється тими, що оточують її». В той же час, ізольована від них, вона стає ще наочнішою і виразнішою.

Стиль Лабрюйєра — це водночас стиль і його епохи і нашої. Від XVII століття у нього надзвичайна точність визначень. Перечитайте у розділі «Судження» визначення, подані у вигляді невеликих замальовок і розрізнених думок про дурість, зарозумілість і чванство. Точність мови письменника тут надзвичайна: «Люди, коли хочуть, здаються на ласку того, на кого надіються. Чи мають вони рацію? Вони зволікають, обговорюють… і здаються». Словесний матеріал розраховано тут на диво економно, з точністю, гідною Ларошфуко: «У деяких людей погордливість замінює велич, жорстокість — міцність душі, підступність — розум».

[…] Лабрюйєр відчув сильніше, ніж його попередники, потребу оновити стиль і збудити за допомогою різних хитрувань увагу пересиченого читача. Влучне висловлення, іронія, симетричність у конструкції речень, несподівані поєднання слів, постійна зміна ефектів, інверсія, що перетворюють на явні парадокси всім відомі істини, повільне і тяжке сходження до вершин творчості, звідки він дозволяє собі часто-густо стрімко падати, — усіма цими прийомами Лабрюйєр володів майстерно. Завдяки своєму розумові, своїм пошукам він постає перед нами як один з попередників Монтеск’є, Флобера, Гонкурів[27], Жіроду і Пруста. Подібно до них, він мав прихильність до «найтонших граней», коли кожне слово виблискує власним світлом. Це вже не могутній потік фраз Боссюе, який черпає красу в своєму розмахові, у величі свого руху. Лабрюйєр «викрешує з вогню» іскрометну мозаїку.

Нас дивує, що деякі критики того часу закидали Лабрюйєру відсутність смаку. У його пошуках засобів вираження вони бачили нехтування природністю. Ми думаємо інакше. Тен[28] відзначає, що стиль Лабрюйєра позбавлений простоти і невимушеності, які зберегли інші письменники тієї епохи, що він завжди вживає буденні слова, тоді як класичний смак допускав лише піднесені думки і благородні вирази. Це вірно. Лабрюйєр — реаліст, такий самий, яким був Монтень і якими стануть письменники XIX століття, але якими ніколи не були моралісти його часу. Він охоче пише про собаку, який загубився, про розбитий фарфор. Він пише про природу як людина, що вміє її бачити, і одним мазком дає уявлення про невелике місто, «яке, здається, намальоване на схилі горба». У короткі хвилини натхнення він виказує ніжну прихильність до відтворення пейзажів, властиву згодом і романтикам… «Є місця, що викликають захоплення, і інші місця, зворушливі, де хотілося б жити». Стиль — це душа, і треба бути делікатним і чулим, щоб говорити так, як говорив Лабрюйєр, про творіння розуму, про жінок, про серце, про природу.

Книги зберігаються для нащадків тільки завдяки досконалості форми і глибокій правдивості змісту, завдяки вмінню зробити з кожної фрази справжній мистецький твір і вірно зобразити вічні людські пристрасті. Твори Лабрюйєра житимуть доти, доки існують французи і доки вони здатні мислити.

Вольтер

[29]

Романи і повісті

Філософський роман — складний жанр, через те що це жанр-гібрид. Це й есе, й памфлет, бо автор викладає тут певні ідеї або заперечує їх. Разом з тим це роман, бо в ньому розповідається про уявлювані події. Але у цьому романі немає ні суворості, властивої есе, ні правдоподібності, як у романі. Втім, філософський роман і не претендує на це, його особливістю є інтелектуальна гра. Ні Вольтер, створивши «Кандіда», ні Анатоль Франс, написавши «Острів пінгвінів», ні Уеллс, породивши доктора Моро, не думали, що читач сприйме ці вигадки як реальність. Навпаки, вони бажали, щоб філософський роман виглядав як фантастичний.

Але чому автор вдається до такого дивного і потаємного філософського жанру? Щоб найвільніше висловити ідеї, які в есе можуть здатися читачеві брутальними, шокуючими або згубними. Чим далі буде читач перенесений у світ, де панує найчистіше божевілля, тим більше повірить автору і тим краще сприйме дивовижні істини. Свіфт писав про людську природу і англійське суспільство свого часу досить страшного, маючи намір зобразити то світ карликів і царство велетнів, то країну, де коні керують людьми. Монтеск’є вустами вигаданого ним перса висміює звичаї[30], до яких він завдяки своєму походженню і рангу мав виявляти повагу.

Роман і філософська повість доречні, отже, у