Читати книгу - "Клуб: їх таємниці vs твоє життя, Джулія Ромуш"

Моє серце шалено калатало, чітко відбиваючи кожен удар, який голосно лунав по салону машини. Що це зараз було? Хто вона така? 

Я з силою натиснув на скроні, намагаючись прийти в себе. Так, нічим забороненим я в житті не бавився і не збирався, а вчора навіть не пив. Я сходжу з розуму? 

Я дивився їй у слід, і не міг зрозуміти, звідки взялася ця Енді. Чому вони так схожі? І де носить цього Франсуа? 

Я чекав і сподівався, що коли приїде мій друг, він подивиться на це все зі сторони й скаже, що мені краще відвідати лікаря.Вже краще такий розклад, ніж мій ожилий кошмар. 

Наскільки я хотів, щоб Ракель повернулася в моє життя, настільки я хотів, щоб вона з нього назавжди зникла, і я забув про її існування, як ніби її ніколи й не було... 

- Добряче ти тачку пом'яв, - стукаючи у вікно вказівним пальцем промовив мій друг, - походу, встрянеш на пару штук з ремонтом.

- Ще повільніше їхати не міг? - Я чекав друга пів години, але мені вони здалися цілою вічністю. 

- Взагалі-то, я був на зустрічі, – невдоволено промовив друг, – на яку ти спочатку запізнювався, а потім і зовсім не приїхав. 

- У мене поважна причина, – я посміхнувся і розвів руками вказуючи на машину, - і тільки не треба зараз про мою безвідповідальність та іншу дурню!

Він нічого не відповів. Довго стояв і напружено дивився на мене, вдивлявся, про щось думав. Взагалі, Франсуа був хлопець серйозний, але сьогодні його погляд нагадував тривожний погляд люблячого батька. 

- Ти давай, зав'язуй з цим, – коротко сказав він і пішов до своєї машини. 

Йому не треба було говорити, а мені не потрібно було питати, з чим мені треба було зав'язувати. З думками про неї. Зі спробами викинути її зі своєї голови. Він знав, що я справлявся зі стресом краще, коли в мені вирував адреналін. 

- Мені потрібно в лікарню, – роздратовано кинув я другові й попрямував до його машини, – відвези мене в найближчу. 

- І сильно тебе пом'яло? - Франсуа нарешті проявив занепокоєння на рахунок аварії. 

- Жити буду, - відмахнувся я і сів всередину. 

- Найближча буде через п'ять хвилин, але ти б в медуніверситет зайшов, тобі б відразу надали невідкладну допомогу, - на цих словах він засміявся з власного жарту. 

- Я її бачив... - тихо промовив я. Я боявся зізнатися в цьому самому собі, а другові так тим більше. 

- Ага, ну так, аякже, - моя одержимість Ракель його відверто дратувала. Як і вона сама. Франсуа ненавидів її з самого початку. Мабуть, він відразу розглянув, якою вона була насправді. 

- Зараз. Тільки що. Її звали Енді. Можливо, вона змінила ім'я. Навіщо... навіщо не знаю... але я її бачив. Це була вона, - мене почало трясти і я розумів, що в цей момент мої слова звучали як марення, але не міг зупинитися.

- Це не може бути вона!  Її тут не може бути!  Ракель тут немає!  Немає і вже не буде!  - Закричав мій друг і це був перший раз коли він настільки втратив самовладання.

 Але я не зійшов з розуму.  Тільки що це підтвердили відразу два лікарі. Травматолог сказав, що всі руки-ноги цілі й струсу мозку немає, а психіатр сказав, що тверезість розуму я не розгубив.

 - Я доведу тобі, що вона тут, - сказав я Франсуа, коли вийшов з лікарні. Він стояв і курив поруч з машиною, поки в салоні щосили гуркотіла музика.

 - Ей, ти куди?  - Друг в подиві спостерігав, як я підійшов до його тачки й сів за кермо.

 - Пізніше поверну, - кинув я і різко зірвався з місця.  Їхав я до університету. 

 Ну що, Енді, поспілкуємося?