Читати книгу - "Клуб: їх таємниці vs твоє життя, Джулія Ромуш"

Скільки її вже не було в моєму житті? Рік? Пів року? Та й чорт з ним, якщо легше не ставало. Ця тварина переслідувала мене скрізь: я бачив її у своїх снах, в інших людях... вона не давала мені проходу. Не давала зробити ковток повітря живим, поки сама... чорт! Я знову голосно вилаявся, коли попіл зірвався і потрапив на мої кросівки. Все одно зіпсовані. Нові білі кросівки. До біса все, тебе, їх... 

Я зняв їх з ніг і з силою запустив в тачку на протилежній стороні дороги. Потрапив так, що спрацювала сигналка, а я засміявся від швидкого кайфу і показав середній палець власнику, який стояв. Цей жирний тип нервував, викрикуючи матюки й погрози, а я був би тільки радий, якби він підійшов. З задоволенням приклав би зараз чиюсь пику об асфальт, аж руки свербіли. 

Не допомагав вже ні зал, де я до крові забивав кісточки по груші, ні повії, які більше ніж на п'ять хвилин не відвертали увагу, ні алкоголь, після якого всі грані лише посилювалися, а мій стан погіршувався. 

І, якщо раніше мене називали психом, то зараз я перетворювався в неконтрольовану тварину. 

Здається, ця жирна туша передумала потикатися до мене, тому докуривши, я сів у свою машину і намагався заспокоїтися поки чекав Франсуа - мого, мабуть, єдиного друга і партнера в одній особі. 

Так вийшло, що я поспішав на роботу сьогодні вранці, якраз тоді, коли годинник показував першу годину дня, а я тільки стягував з себе чергову одноразову дівку. 

По вузьких вуличках Парижа я мчав зі швидкістю сто п'ятдесят і так вийшло, що трішки не вписався в поворот. Добре, хоч інші тачки на червоний проскочив, але тільки щоб поцілуватися зі стовпом біля медичного університету. 

Я закрив очі й почав сміятися. Ось іронія. Здохнути мені б тут не дали стільки маленьких ще недоладних медсестричок. 

Подумавши про них у коротеньких біленьких халатиках, я ліниво зиркнув у бік головного входу і ледве не загарчав від сказу. Вона переслідувала мене і тут. Сьогодні. 

Спускалася сходами й мило розмовляла з кимось зі своїх подружок. Здається, мені стало зовсім погано, якщо мій мозок став на стільки спотворювати реальність... 

Вона ніколи не була милою, ця стерва, і у неї абсолютно точно не було подружок. 

А тим часом уява продовжувала підкидати мені не слабкі галюцинації. Навіщо вона натягнула джинси, якщо раніше ніколи їх не носила? Навіщо зібрала волосся у хвіст, коли вважала, що це зачіска "ледачих дуреп", як вона їх називала?Навіщо вона знову оселилася в моїй голові, знову і знову підриваючи мій мозок, особливо коли перебувала там, звідки ніколи не повертаються?

Я був далеко не хорошим хлопцем, але у двадцять сім почати сходити з розуму через бабу, було вже просто за гранню навіть для мене.

 "На *** й пішла з моєї голови!" - закричав я так голосно, на скільки міг і від цікавих поглядів рятувало тільки скло тонованої машини.  Ракель, чортова погань!  Я бив руками по керму, потрапляючи то по приладовій панелі, то по клаксону, чим привертав увагу людей, які стояли поруч, але мені було плювати рівно до тих пір поки ... Вона підійшла до моєї машини.  Стояла так близько, що якби не скло, нас розділяли б сантиметри.

 Я нервово посміхнувся тому, яким правдоподібним був мій глюк.  Напевно, я не кволо приклався під час зіткнення, якщо мені вже бачиться настільки реалістична чортівня.

Я закрив очі, сподіваючись, що коли їх відкрию, вона випарується.  Я зробив так три рази, але вона все ще стояла поруч.  Стукала у вікно, але я просто завис і не міг розчути ні слова з того, що вона говорила, і прийшов до тями тільки тоді, коли ...

 - Енді, - закричала її подруга, - залиш ти його в спокої, зрозуміло ж, що черговий дебіл на дорогій тачці.  Пішли, інакше не встигнемо.

 І вона пішла.  Перестала стукати.  Більше не вдивлялася у вікно, а просто пішла.

 Енді, значить ... Та що це, мати вашу, все означає?!