Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

— Лахудрику, а чому ви самочинно не могли зайня­ти будь-яке порожнє приміщення у нашому будинку, хоча б ту ж кімнату консьєржа?

— Розумієте, для того щоб нам без проблем засели­тися й мешкати, найкраще отримати щиру згоду або запрошення когось із людей. Ми можемо жити лише поблизу вас, на відміну від наших кузенів — лісовиків та водяників. А нас останньої тисячі років обізвали не­чистою силою та звідусіль женуть і проклинають. Така дискримінація гнітить і ображає. Ми ж створені Ним, аби допомагати людям у лиху годину, оберігати й ряту­вати у скруті. Так споконвіку було, а нині витісняють домовиків у резервації. Хоча б до Червоної книги за­несли, чи що!

— Ні, до Червоної книги не треба. — Хлопець спохмурнів. — Бо наші міністри й депутати саме на черво­нокнижних і полюють: хоч на зубрів, хоч на дроф, хоч із карабінами, а хоч із автоматами. Ну, бувайте, пане Пенатію, маю бігти на зустріч! Як виходитиму?

— Хвильку! — Домовик у той самий спосіб вивів хлопця крізь зачинені двері на сходи.

***

Труба зустріла Аскольда неприємним гарячо-воло­гим повітрям, що викидали просто у підземний пере­хід кондиціонери псевдоресторану «Худко», тютюно­вим димом і метушливою юрбою киян та гостей сто­лиці, які швидко пробігали, оминаючи розкішні буке­ти квітів, що їх розставили торгівці попід стінами. Христина вже була у кав’ярні. На високому столику пе­ред нею стояли два паперові стаканчики кави, поряд лежали пакетики з цукром.

— Доброго ранку, — привітався Аск. — Я часом не спізнився?

— Ні, все нормально — я щойно прийшла, кава ще гаряча. Ти з вершками п’єш? — Вона крутила в паль­цях пластикову упаковку порційних вершків.

— Байдуже, я загалом не часто п’ю каву. То що ви хо­тіли обговорити?

— Давай спершу по каві. Холоднувато сьогодні... — Вона ковтнула зі свого стаканчика.

Аскольд теж відпив кави, яка чомусь була терпка і гіркувата. Додавши цукру, випив усю. Христина ніяко­во дивилася вбік, уникаючи його погляду. Та за мить, струснувши волоссям, усміхнулась і запропонувала пе­рейти до справи.

— Аскольде, ми зробили унікальне відкриття, таке буває раз на кілька десятків років. Це шанс створити со­бі імена в науці або громадському житті. Одна моя под­руга, Люся, говорить, що сьогодні для життєвого успіху слід домагатися популярності, знаності. Байдуже, ро­зумний ти і компетентний, а чи тупий базікало-дилетант. Головне — твоє обличчя на телеекрані і в газетах. Наш професор — людина вчорашнього дня. Йому важ­ливо встановити наукову істину. Мені це теж цікаво, але я не хочу втрачати свій шанс. Словом, я пропоную пові­домити журналістів про відкриття нових підземель і поховання у монастирі. Можна удати, що нібито вони самі про це дізналися, а ми лише не схотіли приховува­ти від громадськості правду і погодилися чесно все роз­повісти. Між іншим, першим нову печеру знайшов саме ти... — Вона замовкла, очікуючи на відповідь.

Студент був неприємно здивований. Він не дуже доб­ре знав цю молоду жінку, але такої цинічної, та й без­глуздої, щиро кажучи, пропозиції від неї не чекав. А ще аспіранткою називається, і семінари веде! Але почав говорити обережно, ніби з хворобливою дитиною.

— Ви ж знаєте, що Юрій Вікторович давно передбачав наявність у Лаврі недосліджених підземних коридорів, та й не він один. Монографію про це написав. Він вивчає їх більше двадцяти років. Тепер отримав реальний ре­зультат. Його треба закріпити. Всяке розголошення дуже нашкодить. Та й як до нас поставляться колеги після та­кого вчинку? Не варто прискорювати події. Хіба вам не достатньо співавторства у статті, де буде описано нове поховання? Вважайте, захист кандидатської вже у кише­ні. Словом, я у цій справі вас не підтримаю.

Христина мовчала. «От дурепа, — подумки лаяла вона себе. — Хіба не могла придумати інший при­від, щоб випити кави з цим ідеалістом? Що ж тепер робити? Спробувати переконати хлопця, що я так його перевіряла: чи сам він часом не планує роз­крити нашу таємницю? Ні, не повірить, бо розум­ний занадто».

Пауза тривала непристойно довго. Врешті аспіран­тка зважилася заговорити:

— Гаразд. Це щось найшло на мене. Багато вражень останнім часом, та й нервуюся чогось. Вважаймо, що цієї розмови не було. Завтра зустрічаємося на розкопі. Може, ще кави?

— Та ні, дякую, мені вже час. — Аск почав застібати куртку.

— Аскольдику, ну, ми ж домовилися? Моя ідея справді безглузда. Ти ж не здаси мене професору? — Вона намагалася зазирнути йому в очі.

— Не хвилюйтеся. Забули. До завтра! — Він поква­пився закінчити неприємну зустріч і вийшов з кав’яр­ні у задуху переходу.

***

Дорогою додому Аскольд зателефонував Андрієві. Той довго не відповідав. Хлопець уже збирався відім­кнутися, щоб даремно не садити батарею апостольського телефону, коли почув відповідь:

— Алло?!

— Вітаю вас, добродію Апостоле! Як там ваша по­дорож?

— І тобі нехай добре ведеться. Ми майже досягай мети.

— А де ви зараз?

— На горі над гирлом річки, що згодом зватиметься Почайною. Ось. А коли ж ти завітаєш до нас?

— Бачте, ми з Книгою можемо відкрити браму лише у печеру на березі Борисфену. Це доволі далеко від вас. Можу заблукати.

— Слухай сюди: ітимеш берегом, угору за течією, стежина там лише одна — не загубишся. Я висилаю тобі назустріч свого учня, його звуть Ілько. Він ітиме у твій бік і свистітиме час від часу, подаючи сигнал. Та якщо раптом заблукаєш — дзвони мені у цей телефоній, чи як там його.

— Добре, я вийду за півгодини. Бувайте. — Аскольд вимкнув телефон.

Перехід у минуле відбувся без жодних пригод. Зустріч з Апостоловим учнем Ільком — також. Утім, справ­жнім дивом виявилося те, що молодий венед цілком пристойно говорив сучасною українською, хоча дещо кострубато й одноманітно. Вони швидко порозумілися, але Ілько не поспішав відповідати на численні Аскольдові запитання і сам, на диво, не виявляв великої ціка­вості. Припікало літнє сонце, внизу блищав стародавній Борисфен, виспівували пташки. Аскольдові раптом захотілося прогулятися тут із Надією. Він яскраво уявив їх тут разом... її здивування, коли з лютневої мряки зи­мового Києва вона враз опиниться на дикому березі казково красивої ріки у першому столітті. Втім, це лише мрії, бо вони ж ледь знайомі. «Неодмінно зателефоную їй сьогодні...» — наважився парубок.

У таборі смачно пахло