Читати книгу - "У Сухумі очікується дощ, Гурам Одішарія"

Потім Міріан одружився. І Ніно звила власне гніздечко. Час минав. Вони інколи через спільних знайомих довідувалися одне про одного.

І ось через три роки після завершення війни чоловік і жінка, які давно, дуже давно не бачилися, зустрічаються в Тбілісі, на станції метро «Надзаладеві», на ескалаторі.

Рипить ескалатор. Тягнеться поволі вгору. Вони стоять на східцях поруч, близько, дуже близько, так близько, як ніколи. Дивляться в очі одне одному і запитують: «Чи всі живі? Врятувалися? Як ся маєте? В готелі мешкаєте чи в родичів? Чи квартируєте десь? Як діти, онуки?..»

Міріан намагається триматися бадьоро, ніби йому не шістдесят і ніби поперек не болить…

Ось і закінчується підйом, швидко згортаються східці ескалатора, вирівнюються сходи. Ще мить — і вони ступлять на мармурову підлогу. Міріан миттю згадує про свої сакви, але вже пізно: зубці ескалатора, наче акули, вчепилися в поліетиленові сакви і гризуть їх.

Міріан нахиляється, тягне сакви, але даремно: одна з них рветься, розсипається борошно, зі стукотом котяться квасолини. Хтось вдаряється у Міріана ззаду, падає, він опускається на одне коліно. Потім знову хтось падає, ще, ще… Все це відбувається миттєво, на ескалаторі — тиснява.

Екалатор зупиняють.

— Пане Міріане, пане Міріане! — чути стривожений голос жінки, яка встигла відскочити вбік.

— Це пусте, пусте, не зважайте, не зважайте… — повторює обсипаний борошном Міріан.

— Чому ви поклали сумки на східці? Це ж заборонено! — кричить на Міріана працівник метро.

Обурюються пасажири. Хтось лається.

— Не зважайте, не зважайте… — знову повторює Міріан, витрушує штани, насилу вивільняє сакви, що застрягли в зубцях ескалатора і прямує до виходу. З дірявої сакви сиплеться борошно і залишає білу лінію на підлозі.

Поруч з ним — жінка.

— У мене є пакетики, пане Міріане, — каже вона.

Вони зупиняються, пересипають у пакетики борошно і квасолю.

— Даруйте! Даруйте, дякую, — каже розчервонілий Міріан, — велике спасибі…

Він відводить погляд від жінки, швидко прощається з нею і завертає ліворуч, простує вздовж виструнчених кіосків, його обличчя спітніло. Йде, як семидесятирічний дідусь, опустивши плечі, йде важкою ходою, здається, ось-ось упаде. Йде і несе на собі зволожений погляд колись найвродливішої сухумчанки.

Хтозна, де і коли вони зустрінуться знову!

Стюардеса Жанна

Початок жовтня 1993 року. Тимура та його маму знайомий абхаз вивозить із Сухумі. Їдуть на «фіаті».

Мати й син сидять на задньому сидінні, а спереду — їхній знайомий абхаз із приятелем. За кермом — знайомий. Абхаз — їхній сусід, приятель дитинства Тимурової мами, а його приятеля вони бачать уперше.

Тимурові не було й чотирьох років, коли почалася війна. Тепер йому вже п’ять. Під час війни разом із батьками він перебував у Сухумі. Батько воював, а кілька місяців тому, у березневих боях, загинув на Гумісті. Однак мати й після загибелі чоловіка не залишила місто, не сховала й сина. Вона не зробила цього і тоді, коли абхази оволоділи містом: мовляв, нас не чіпатимуть, бо ми ж мирне населення! Хоча їх попереджали: твій чоловік воював, тому тікай. Коли на набережній, біля їхнього дому, розстріляли кількох сусідів, впала у відчай. Потім із вікна побачила трупи, бачила, як підпалили будинки. За допомогою сусідки негайно відшукала абхаза-друга дитинства і попросила зарятувати.

Абхаз відповів, що вивезти їх через Енгурі не зможе, але спробує через Сочі.

І ось вони прямують до російського кордону. Абхаз — військовий. Його друг — також. Обидва брали учать у взятті Сухумі. Їхню машину на контрольних пунктах ніхто не зупиняє — і вони майже безперешкодно долають шлях. Тільки одного разу їх перевірили. Абхаз сказав про Тимура і його маму, що вони росіяни. А мама справді схожа на росіянку.

Йому повірили.

Абхаз її попередив: грузинською ні слова, якщо хтось почує вашу грузинську мову, а там і до чоловіка докопаються — вам кінець.

Сидять у «фіаті» мати й син і розмовляють російською.

— Тимурчику, синочку, не розмовляй грузинською… Чуєш, Мурчику, — пошепки благає мати.

Тимур — хлопчик слухняний. Щоправда, не дуже розуміє, чого це він не повинен говорити грузинською, але відчуває, що так треба.

Ось і під’їхали до кордону. Це останній пункт, тут безліч народу, переважно військові.

Вимагають пред’явити документи.

— Наші документи згоріли разом з нашим будинком. Ми — росіяни, росіяни… надтріснутим голосом каже солдатам Тимурова мама, намагаючись зберегти спокій. І наче і не було нічого, гладить синові добряче зарослий чуб. Тимур відчуває, як тремтять мамині пальці.

Солдати вагаються.

— Мої сусіди — росіяни, — виходить з машини знайомий абхаз, — пропустіть…

— Гаразд, — кажуть вони абхазові і пропускають їх у супроводі чорнявого солдата. До кордону приблизно сто метрів. Цю відстань вони мають пройти із супроводжуючим, бо такий порядок.

— Пильнуйте з цим солдатом, грузинською — анітелень, — ще раз попереджає маму Тимура знайомий абхаз і прощається.

У мами серце гупає.

— Мурчику, Мурчику… Пам’ятаєш пісню «Стюардеса, по имени Жанна»? Благаю тебе, співай її, співай, синку…

Тимур співає : «Ангел мой, неземной ты повсюду со мной…»

Прямують троє: Тимур, його мати й солдат. А ті сто метрів ніяк не закінчаться. Мати стискує Тимурову руку.

Тимур співає й разом з тим відчуває тремтіння маминих пальців. До кордону лічені метри. Раптом солдата хтось гукає. Солдат зупиняється, обертається всім тілом назад і жестом запитує: що сталося?

Зупиняються й мати з сином. Її наче проймає блискавка.

— Мурчику, співай…

Тимур співає, продовжує співати. Потім пісня закінчується, але Тимур її починає спочатку.

Солдатові щось кричать, і він також гучно озивається. Ще кілька кроків — і вони вже в Росії.

А Тимур і далі співає.

— Мурчику, досить! Досить, Мурчику… Ми врятовані, — каже заплакана мати.

А Тимур все одно співає.

— Мурчику, годі! Годі співати… Нічого вже боятися…

— А я й не боюся, — відповідає Тимур і продовжує співати.

Мати, тихо схлипуючи, пригортає сина до грудей. А Тимур співає…

Тимурова мама — моя знайома, колись разом працювали. Після війни не бачились, і ось зненацька зустрілися в тролейбусі, де вона й розповіла мені цю історію.

Звідтоді, щойно її згадаю, на пам’ять приходить і ця відома російська пісенька, лунає