Читати книгу - "Гімназист і Чорна Рука, Андрій Анатолійович Кокотюха"

Юрко ж не претендував на винагороду. Пішовз цікавості, за компанію. Це ж не займе багаточасу.

Так він собі прикинув.

Розділ десятий

Тут китайський бовдур зірве міжнародну зустріч

Покупець уже чекав сувору компанію.

Стояв у проході між столами, розставивши ноги й заклавши пальці за пасок штанів. Вирішив, що так здаватиметься войовничішим.

— Приніс? — запитав, виставивши гостре підборіддя.

— Принесли. Все є.

Голіцин витяг із пакета замотану в інший пакет статуетку. Розгорнув. Чотири пари очей побачили невеличкий, акуратно зроблений порцеляновий виріб. Задля кращої демонстрації Лев поставив забавку на долоню, підважив.

— Бач.

Палець Стороженка потягся до бовдурчика.

Голіцин відсунув руку, притримуючи цяцьку.

— Куди тицяєш?

— Спробувати треба. Товар перевірю.

— Товар — пристойний. Як кажуть на Подолі, самий цимес. Але покажи гроші спершу.

При цих словах Мартишок надув щоки, стиснув кулаки, очі його вирячилися й закрутилися.

Юрко, аби теж взяти участь і не стояти без діла, розвів руками.

— Такі справи, Стороженку. Жени монету.

— Мушу знати, за що плачу, — вперто стояв на своєму покупець. — Може бути не старовинна річ, а китайська підробка, яка не накопичила мудрості.

Юрко легенько штурхнув Голіцина ліктем.

— А він діло говорить.

Знизавши плечами, Левко витягнув статуетку перед собою.

— Дивись.

— Експертиза потрібна, — буркнув той.

— Чого? — вирячився на нього Лев, зиркнув на супутників, закликаючи їх бути свідками. — Ні, як вам, хлоп’ята! Експертиза йому!

— Може бути підробка, — правив своє Гліб.

Знаючи його впертість, Юрко підозрював — або справа піде в коло, або нічого не буде.

— Ходи сюди. Дивись.

Стороженко наблизився, знову хотів узяти бовдура, та Голіцин забрав річ, перевернув її, тицьнув пальцем на денце.

— Клеймо виробника. Фірма.

— По-нашому написано. Букви наші.

— Ти китайські ієрогліфи хотів? Звичайно, робили в Києві! Але сто років тому! Ось, бачиш?

Примружившись, Гліб довго й підозріло роздивлявся майстрову марку. Нарешті випрямився, зітхнув, мовчки поліз у кишеню штанів, витяг стосик купюр.

— Тут — як домовлялися.

Він тицьнув гроші Голіцину. Але той брати не квапився.

— За тобою ще борг.

— За що? — стрепенувся Гліб.

— Ну як! Гусяче перо, справжнє. Чорнильниця. Ієрогліфи писати, каліграфія. Сам замовляв. Думаєш, легко роздобути антикварне добро?

Мартишок насупив брови.

— Бери, що дають, — буркнув Гліб.

— Ти ба, який розумний. А решта?

— Чекав — то й ще почекаєш, — відрубав Стороженко. — Коли я не розраховувався?

— Затримуєш завжди.

— Але все віддаю! Ось день народження скоро.

Хрещені гроші подарують. Перекрию.

Юрко знову торкнув ліктем Голіцина.

— Бери, бери. Добре, що цей жук хоч тепер відразу платить.

Обмін грошей на товар відбувся. Тут же, при всіх, Лев розплатився з Мартинюком.

— Тримай, Шпало. Отак ведуть справи ділові серйозні люди.

Мартишок сховав гроші і перестав удавати з себе держиморду. Усміхнувся вдоволено, усмішка йому пасувала.

— Ось і казочці кінець, Стороженко. Наступного разу ми прийдемо по борг. І вже потім — інші замовлення.

— Теж мені — дворянин, — вишкірився Гліб.

Він навмисне став на мозоль Голіцина. Той часто бідкався — займається не тим, вчиться не там, і взагалі, нещаслива їхня родова гілка. Всихає, не інакше. Хоча не скаржився, вірив — усе стане на свої місця, життя налагодиться. Але не любив, коли про це нагадували сторонні. Та ще й з наміром образити, як ось Стороженко.

— Поговори мені тут, — буркнув Левко.

— Ну, поговорю. Що хочу — те й кажу. Хто хоче — той слухає.

Цю манеру Стороженка знав не тільки Юрко. Коли тому доводилося чимось поступатися, завжди поводився задерикувато. Заводитися з ним ніхто особливо й не хотів. Але тут у повітрі запахло серйозною сваркою. І Юркові встрягати в неї не хотілося. Бо жодну зі сторін він підтримувати не збирався, адже за будь-яких розкладів неодмінно лишиться винним.

— Гайда, — сказав Юрко, поклавши руку Голіцину на плече.

Вони повернулися з наміром іти геть.

— Е-гей! Назад!

Трійця дружно обернулася на різкий оклик Стороженка.

Той тримав у лівій руці бовдура, а в правій — відірвану рухому руку з виставлений пальцем.

— Брак! Ти шахрай, Голіцин!

Тепер три пари очей дивилися на Гліба.

— Ти сам відірвав, дурню, — спокійно відповів Голіцин. — Для чого смикав?

— Воно клеєне! Ти його на клей посадив!

— Ну, приклеїв. Відбилося, буває. Але ж річ справжня, цінна. Сам присобачиш знову. Можу тобі клей міцний підігнати.

— Поверни гроші!

Стороженко замахнувся, жбурнув у Голіцина відірваним шматком порцеляни.

Мартишок зловив «кулю» на льоту.

Далі полетіла злощасна статуетка.

Її зловив уже Юрко. Двома руками — мов баскетбольний м’яч під час гри. Стиснувши порцелянового бовдура, він став між супротивниками.

— З дороги, Туряниця! — вереснув Гліб. — Хай віддасть гроші! Там дві сотні! І ти віддавай, Шпала!

— Хто тут Шпала! — ревнув Мартишок. — Що тобі віддавати, нещастя!

— Ви всі ще пошкодуєте! — не вгавав Стороженко.

Голіцин дивився на нього й криво осміхався. Бліде лице при цьому лишалося незворушним.

— Цікаво, що ти один нам усім трьом можеш зробити?

— Не буди в мені звіра!

— Звіра? В тобі? Якого? Пацюка? Щурі — вони теж звірі.

— Краще не зли мене, дворянин недороблений!

Дарма він так сказав. Цього разу Голіцин образився, і втратив не лише контроль над собою, а й обережність.

Про обережність не відразу зрозумів.

Вихопив у Юрка перше, до чого рука дотяглася — невеличку, але таки замашну статуетку.

Замахнувся і жбурнув її в Стороженка.

Злість додала сили, кинув, мов із гармати стрельнув зарядом артилерійським.

Стороженко не менш спритно нагнувся, ухиляючись.

За спиною, на стіні, кроків шість, не більше, висів величезний монітор, з нього мали транслювати міжнародну конференцію.

Завтра.

Не направляла б руку Голіцина лють, то нічого б і не сталося.

Але він докинув.

Китайський бовдур влетів у середину крихкого монітора. За інших обставин розбився б сам, однак сьогодні день, мабуть, такий, — не їхній.

Розсипалися на друзки шматки порцеляни.

А важкенька підставка зробила тріщину в моніторі. Закон підлості скинув його з кріплення на стіні, і монітор упав за законом бутерброда — екраном донизу.

За таке виключити з гімназії мало. Тут компенсацією грошовою пахне.

Чималою. Не кажучи про скандал.