Читати книгу - "Жартівники"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Єдину, без вікон північну стіну займали, вщерть набиті книжками, шафи. Навпроти, під полудневим вікном стояв круглий, накритий вишитою скатертиною стіл і чотири з високими спинками стільці. Посеред столу — гравірована кришталева ваза з веселковим спалахом букету лісових квітів, назви котрих Надійка не знала. Прямо — шкіряна канапа, поряд кавового полиску — двотумбовий стіл, на ньому друкарська машинка із закладеним аркушиком паперу. Біля столу, на вкритій килимом підлозі, кілька коричневих розбухлих тек із зав’язаними тісьмами.
— Схочеш, увімкни собі телевізор, чи подивися відео, тільки нічого не чіпай на письмовому столі. Домовились?
— Умгу! — весело зблиснула оком і обережно, ледь накульгуючи ступила на пухнастий килим, що ніжно лоскотав ступні ніг. — Як тут у тебе гарно. Затишно та свіжо, наче справді я потрапила у казку, й сьогодні тридцять друге червня.
Вона вмостилась у м’яке крісло, з якого Нестор передбачливо забрав кілька книжок.
— Цей будинок. Надто, то все, на що я спромігся у соціалістичному раю. І йому, як сама бачиш, далеко до отих теремків, де страждають наші демократи.
— Чого ж ти заховався з ним у ліси?
— Як тобі сказати, поклик предків, чи що? До 39-го тут, на цьому хуторі, жило усього три заможні родини, серед них і мій дідусь. Коли більшовики визволили їх, спочатку від землі, а опісля й від життя, з хутірця сліду не залишилося. Тільки з приходом Горбачова, з його політикою надання землі так званим садівничо-городнім товариствам, сюди повернулись, зосталі в живих нащадки хуторян і звели власні садиби. Оцей шмат чорнозему, Лиса гора й Чорний ліс — це той оазис, куди ще не добралась мертвотна нога цивілізації. Знаєш, я інколи заздрю людям, що жили в минулих сторіччях серед отої пречистої природи, мабуть, через неї, оту заздрість, і сам поселився у лісі.
— Ми справді гірші за варварів… Ти не повіриш, але наслідки глобального нищення природи вже не забарились. На сто дітей, котрих недавно педагоги нашого училища прослухали в місті, лише п'ятеро з голосом… І це наша, співуча колись українська нація. П'ятеро зі сто! — решта безголосі…
— Гаразд, Надю, — засміявся Нестор. — У нас ще буде досить часу на читання лекцій одне одному. А зараз, або візьми собі якусь книжку, чи увімкни телевізор і відпочивай. Я не надовго, лише нагрію води.
Коли Нестор вийшов, дівчина наблизилась до шафи, пробігла по корінцях книжок і вжахнулася. Такого розмаїття авторів їй не доводилось зустрічати навіть у районній бібліотеці, де вже двічі проходила практику.
Взяла першу-ліпшу книжку в твердій сірій, з чорними трикутничками на кінцях. Нею виявилося видання праць Вольтера ще 1848 року. Розкрила навмання, прочитала: «Діалог між філософом і природою», стенула плечима й поклала на місце. Далі були твори Верґілія, Данте, Боккачо, Сервантеса, Сенеки, Кафки, Дідро, братів Гонкурів, Пруса, Ґолсуорсі, Фолкнера, Метерлінка, Мопассана, Золя, Сент-Екзюпері, «Біблія», «Талмуд», «Коран»…
Підійшла до другої шафи: Вишенський, Пчілка, Куліш, Шевченко, Франко, Грушевський, Мирний, Коцюбинський, Винниченко, Самчук, Лепкий, Ольжич… «Боже мій! Та в оцих шафах увесь дух, уся сила, весь інтелектуал людства! Ось — прижиттєве видання „Кобзаря“ Шевченка», — зачудована цим багатством Надійка притулила томик до грудей і, здається, приросла до килиму, лише очі перескакували з книжки на книжку. Через місяць вона закінчує навчання, легко тягне на червоний диплом, і здавалося би, знає досить. Та ось на полицях цілі покоси книжок, на яких прізвища авторів та назви їхніх праць нічого їй не говорять.
«Воістину правда, — думає дівчина, — що назвати себе людиною можна лише тоді, коли осилиш надбання попередників, збагатиш свою пам'ять усіма культурними цінностями, що виробило людство…»
— Спиш навстоячки? — сміється Нестор, нечутно з'явившись у кімнаті.
— Боже, Несторе! Звідки це в тебе?
— Збираю усе свідоме життя… Маю багато раритетів з… бункера.
— Якого ще бункера? — блимає недовірливо на хлопця, чи бува той не кпинить із неї.
— Я не жартую. У 39-му мій дідусь, страшенний книгоман, знав, що на нас насувається, і всі книжки заховав у спеціально зробленому бункері… І лише, коли повіяло вітром перемін, розлетілась Імперія Зла, баба Софійка показала мені його.
— І так гарно збереглися?
— Не всі. Багато з них переплетено наново. Дідусь, коли йому забракло металевих скриньок, обривав обкладинки, засовував їх у скляні бутлі, глечики й заливав воском… Такі от книжки, як праці Вольтера, Винниченка, Грушевського та ряд інших були у металевих ящиках і збереглися у такому вигляді, у якому ти їх зараз і бачиш, а ті, з глечиків, довелось оправляти заново. Решта придбані вже мною… Хто пропивав, хто все життя накопичував, щоб завдяки реформі Павлова стати нині жебраком, я усі гроші витрачав на книжки. Благав, тероризував друзів та знайомих і ті, перебуваючи у відрядженнях чи не у всіх куточках радянської імперії, нишпорили за букіністами, дістаючи мені реліквію за реліквією. Багато книжок, уже в останні роки, привезли мені з Польщі, Словаччини, Канади, Австралії, обох Америк… Отож, майбутній бібліотекарю, насолоджуйся далі, а я побіг, бо в мене у титані згасне.
— Несторе…
— Що? — зупинився у дверях.
— А ти про що пишеш? Про любов?
— І про любов.
— А ще про що?
— Про наше з тобою життя, про прекрасну дійсність.
— А прочитати можеш дати?
— Про любов?
— І про дійсність…
— Візьми он ту синю папку.
— Спасибі.
14
Надійка зручно вмостилась у низькому, для відпочинку кріслі, розкрила на колінах папку й прочитала заголовок: «Четверте пришестя, або записки „соціал-демократа“» (Документальна повість).
— Умгу! — умгукнула й почала читати.
«Написати цю розповідь мене спонукало кілька причин. Найголовнішою серед них є те, що в оцьому документі зафіксовано початок і кінець розпаду наймогутнішої в історії людства імперії. Не всім поколінням випадає щастя бути свідками такого феноменального явища, тому я, аз грішний, узяв на себе сміливість розповісти, фіксуючи день за днем, етап за етапом цей безцінний для прийдешніх істориків короткочасний, як спалах блискавки, розвал могутньої імперії. Імперії зла…
Основу повісті становлять щоденникові записи. Звичайно, є спокуса з позиції нинішнього розуміння фактів, оцінки минулих подій, дещо підправити, подати в іншому, вигіднішому для автора світлі. Але тоді це буде неправда, мені саме так думалось, так бачилось, так поступав. Добре чи погано, це вже тобі, читачу, судити. Заднім числом ми всі розумні…»
15
Надійка відірвалась од читання і підвела голову. Над нею стояв, усміхаючись, Нестор.
— Невже цікаво?
— Ой, Несторе, я навіть не чула як ти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жартівники», після закриття браузера.