Читати книгу - "Тарас Бульба"

Так приказував кошовий, а як покінчав він свої речі, всі враз за справу взялися. Уся Січ витверезилася, ніде п’яного й не знайти, начебто їх ніколи й не бувало проміж козацтва. Ті наставляли обіддя на колеса і змінювали осі в возах; ті виносили на вози мішки з харчем, а на інші складали зброю; інші підганяли коней та волів. З усіх боків розлягався тупіт коней, стрілянина з мушкетів, шабель бряжчання, бичаче мукання, рип возів, які обертали гомін, крик і нокання. І скоро далеко-далеко простягся козачий табір по всім полі. Чимало біг би той, що схотів би перебігти всю його відстань. У малій дерев’яній церковці священик правив молебень, покропив усіх свяченою водою; всі хреста цілували. Коли обоз рушив і подався з Січі, всі запорожці пообертали назад свої голови.

— Прощай же, мати наша! — казали трохи не в одне слово. — Нехай береже тебе Господь від усякої напасті!

Переїжджаючи передмістя, побачив Тарас, що його жид, Янкель, уже поставив якусь ятку під накриттям і продавав кремінь, протички, порох та всяке військове причандалля, у дорозі потрібне, а також калачі й хліб.

«От чортів жид!» — міркував про себе Тарас і, під’їхавши до нього на коні, промовив:

— Дурню єси! Чого тут сидиш? Чи хочеш, щоб тебе вбили, як горобця?

Янкель у відповідь приступив до його ближче і, показавши обома руками, наче хотів виявити щось потаємне, промовив:

— Нехай би пан мовчав тільки та нікому не розказував: проміж козацьких возів єсть і мій один віз; я везу всякого потрібного знадоб’я для козаків і в дорозі буду приставляти всякого харчу так дешево, як ще ні один жид не продавав. їй-же богу, правда; от, їй-богу, так.

Знизав плечима Бульба, дивуючись на невгамовну натуру жидівську, і від’їхав до табору.

Незабаром увесь польський південний захід опинився в пазурах страху. Скрізь лунала поголоска: «Запорожці! з’явилися запорожці!» Все, що могло рятуватися, рятувалося. Все знімалося з місця й розбігалося, звичаєм того безладного, дивовижного часу, коли не зводили ні фортець, ні замків, а як прийдеться на час, ставив чоловік свою солом’яну оселю. Він думав: «Не витрачати ж на хату працю й гроші, коли й так її змете дощенту татарський наскок!» Все сколотилося: той міняв воли й плуги на коня й рушницю та й рушав до полку; той ховався, женучи худобу й забираючи, що тільки спроможний забрати. Траплялися дорогою й такі, що збройною рукою зустрічали гостей, а більше такі, що тікали завчасу. Всяке знало, що то річ тяжка, — заходитися з буйним та бойовим народом, славним під назвою Запорозького війська, що й у свавільнім безладі ховало в собі лад, задуманий на бойові часи. Кінні їхали, не обтяжуючи й не перетруджуючи коней, піші йшли тверезо позад возів, і весь табір рухався тільки ночами, вдень стаючи на відпочинок і вибираючи для того пустирі, безлюдні місця та ліси, котрих тоді було предостатньо. Засилано наперед пластунів та виві-дувачів дізнаватися й випитувати, де, що й як. І часто, де найменше їх слід було сподіватися, вони враз з’являлися — і все тоді прощалося з життям. Пожежі обіймали села; худобу й коней, що не брали з військом, вибивали тут-таки на місці. Здавалося, більше гуляли вони, як відбували похід свій. Волосся б стало дибки тепер від тих страшних ознак лютості напівдикої доби, яку пронесли скрізь запорожці. Повбивані немовлята, обрізані груди в жінок, здерта шкура від стопи до коліна у випущених на волю, — словом, щедрою рукою відплачували козаки попередні кривди. Прелат одного з монастирів, почувши про близький прихід їхній, прислав від себе двох ченців, доручивши сказати, що поводяться вони негаразд; що між запорожцями та урядом настав мир; що вони порушують своє підданство королеві, а разом з тим і всяке народне право.

- Скажи єпископові від мене та й від усіх запорожців, — сказав кошовий, — щоб він нічого не боявся: це-бо козаки ще тільки запалюють та розкурюють свої люльки.

І незабаром пишне абатство оповило руйнівне полум’я, і велетенські готичні його вікна похмуро проглядали крізь розкидане полум’я вогню. Юрби ченців, жидів, жінок, тікаючи, раптом заповнили ті міста, де була хоч яка надія на гарнізон та міське рушення. Вислана часом запізніла урядова допомога, що складалася з невеликих полків, або ж не в силі була знайти їх, або ж боялася і кивала п’ятами від першої сутички і тікала на своїх бистрих конях. Бувало, що немало королівських бойових старшин, святкувавши перед тим перемоги в давніших битвах, зважувалися, об’єднавши сили, постати проти запорожців. І тут найбільше випробовували себе молоді козаки, що цуралися грабунку, користі і слабкого ворога, що горіли бажанням показатися перед старшими, зважити силу в герцеві зі жвавим, гоноровим ляхом, пишним на воронім коні, з майорілими на вітрі вильотами опанчі. Втішна була наука. Багато вже вони поздобували собі збруї кінської, дорогих щабель та рушниць. За місяць помужніли й зовсім

переродилися тільки що оперені підлітки і поробилися мужами. Риси обличчя їх, що досі мали якусь юнацьку лагідність, поробилися тепер суворі й дужі. А старому Тарасові любо було бачити, що його сини в перших лавах. Остапові, здавалося, судився на віку дух бойовий і тяжка наука провадити воєнну справу. Ні разу не розгубившись, й разу не збентежившись ні в якій пригоді, з рівним духом, мало що й природним як на двадцятидвохлітнього, він умить міг виважити всю небезпеку і весь стан справ, тут-таки годен був здобути способу, як її позбутися, та позбутися з тим, щоб потім певніше перемогти її. Вже з випробуваною певністю стали прикметні його рухи, і в них сильно давалися взнаки нахили прийдешнього проводиря. Силою повівало від його постави, а лицарська доблесть набула прикмети левиної сили.

— Еге, та цей буде з часом добрий полковник! — казав старий Тарас. — Єй-єй, добрий буде полковник, та ще такий, що й батька за пояс заткне!

Андрій весь занурився у чарівну музику куль і мечей. Він не знав, що воно