Читати книгу - "Іствікські відьми"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ед звів запитальний погляд — він був невисокого зросту, і це була ще одна з його прикростей — на Дерріла Ван Горна. Затим звернувся до Джейн Смарт із гострою, ухильною ноткою в голосі:
— Прекрасно, Джейн. Ви вчотирьох зробили до біса прекрасну роботу. Як я щойно казав Клайду Ґебріелу, якби ж то існував якийсь іще спосіб розрекламувати цю подію, привести сюди ще більше народу з Ньюпорта, і хоча я знаю, що його газета зробила все, що могла, він сприйняв це як критику на свою адресу; віднедавна він якийсь дуже дратівливий.
Зукі спала з Едом, Александра це знала, а в минулому з ним, можливо, спала і Джейн. У голосах чоловіків з’являється певна якість, коли переспиш із ними, хай це й було багато років тому: якась така шерехатість, ніби в нефарбованої деревини, яку деякий час потримали надворі. Аура Еда — Александра ніяк не могла припинити бачити аури, це почалося разом із менструальними спазмами — здіймалася тягучими шартрезними[25] хвилями неспокою й нарцисизму з його жорстко зачесаного волосся, яке чомусь не мало кольору, хоч і не було сиве. Джейн ще й досі боролася зі сльозами, тож серед цього ніякового моменту на Александру випав обов’язок представити всіх.
— Преподобний Парслі…
— Облиште, Александро. Ми з вами близькі друзі. Називайте мене Ед, будь ласка.
Мабуть, Зукі трошки розповідає йому про неї, коли спить із ним, тож він і відчуває таку близькість. Куди б ти не подався, люди завжди знають тебе краще, ніж ти їх; усі люди шпигують. Александра не могла вичавити з себе оте «Ед», бо його аура фатуму була їй дуже відразлива.
— …це містер Ван Горн, нещодавно оселився в маєтку Леноксів, ви, мабуть, чули.
— І справді чув, і ваш візит сюди, сер, є приємною несподіванкою. Мені ніхто не казав, що ви поціновувач музики.
— Недороблений поціновувач, можна й так сказати. Приємно познайомитися, преподобний.
Вони потисли руки, і проповідник сіпнувся.
— Тільки, будь ласка, без «преподобного». Всі, друзі й недруги, кличуть мене Едом.
— Еде, шикарна у вас тут будівля. Мабуть, обходиться вам у вагон грошей на страхування від пожежі.
— Господь наш заступник, — пожартував Ед Парслі, і його нудотна аура задоволено роздулася від цього блюзнірства. — А якщо серйозно, таке домисько неможливо пребудувати, а старші парафіяни скаржаться на сходи. Дехто випав з нашого хору, бо не може піднятися на хори. А ще, як на мене, така пишна будівля, як ця, з усіма її традиційними асоціаціями, певним чином стоїть на заваді повідомленню, яке намагаються донести сучасні унітаристи-універсалісти. От що б я дійсно хотів побачити — це як ми відкриємо церкву в адміністративній будівлі прямісінько на Док-стрит; там збирається молодь, і саме там роблять свою брудну роботу бізнес і торгівля.
— А що в цьому такого брудного?
— Даруйте, я не запам’ятав ваше ім’я.
— Дерріл.
— Дерріле, я так бачу — ви любите водити людей за ніс. Ви чоловік гострого розуму і знаєте не гірше за мене, що зв’язок між нинішніми звірствами в Південно-Східній Азії й новим невеличким філіалом, який банк «Олд стоун» відкрив біля суперетти, є прямим і неспростовним; не хочу розводити демагогії.
— Ви маєте рацію, друже, не варто, — сказав Ван Горн.
— Коли слово бере Мамона, Дядько Сем підскакує.
— Амінь, — сказав Ван Горн.
Як же це гарно, подумала Александра, коли чоловіки говорять один з одним. Уся ця агресія: сорочка до сорочки. Підслуховуючи, вона відчувала таке ж захоплення, як тоді, коли на прогулянці в Коув-вудз, посеред піщаної місцинки, натрапила на безладні відбитки кігтів і одну-дві пір’їни — знак вбивчої зустрічі. Ед Парслі оцінив Ван Горна як банкіра, підлабузника Системи, й відбивався від неприязні свого більшого за розмірами співрозмовника як настирливий і недолугий ліберал, безпорадний агент неіснуючого Бога. Ед хотів бути агентом іншої Системи, однаково безпощадної і просторої. Ніби щоб помучити себе він носив священицький комірець, в якому його шия мала дитячий і худорлявий вигляд; для його парафіян такий комірець був так само незвичайним, як, скажімо, протест.
— Здається, я чув, — сказав він, його голос звучав статечно у своїй вкрадливій дзвінкості, — як ви висловлювали критику стосовно гри Джейн?
— Лише її гри смичком, — сказав Ван Горн, зненацька сором’язливо зашаркавши, його щелепа засмикалась і закапала слиною. — Я сказав, що все решта було чудово, проте її гра смичком дещо мінлива. Господи, тут треба дивитися, щоб не наступити комусь на палець. Тільки-но я розповів чарівній Александрі, що мій водопровідник геть зовсім не спритний, як тут виявляється, що це її найкращий друг.
— Не найкращий, просто друг, — вона відчула потребу втрутитися.
Той чоловік, Александра бачила це навіть через плутанину цієї зустрічі, мав тваринний дар виводити жінку на чисту воду, змусити її сказати більше, ніж вона збирається. Ось він щойно образив Джейн, а вона вирячилась на нього з вологим, німим обожнюванням побитої собаки.
— Бетховен був особливо шикарний, ви погодитесь?
Парслі досі не відставав від Ван Горна, витягував з нього хоч якусь поступку, починав створювати пакт, основу, на якій вони зможуть зустрітися наступного разу.
— Бетховен, — сказав дебелий чоловік зі знудженою владністю, — продав свою душу, щоб дописати ті останні чверті; був глухий, як тетеря. Всі ті типи з дев’ятнадцятого сторіччя попродавали свої душі. Ліст. Паганіні. Те, що вони робили, було не людське.
Джейн віднайшла свій голос:
— Я займалася, доки не починали кровоточити пальці, — сказала вона, дивлячись прямісінько на Ван Горнові губи, які він щойно обтер рукавом. — Усі ті жахливі шістнадцяті ноти у другому анданте.
— Продовжуйте займатися, Джейн, крихітко. Наскільки вам відомо, на п’ять шостих уся справа у м’язовій пам’яті. Коли спрацьовує м’язова пам’ять, серце може починати співати свою пісню. До того ж часу ви в безвиході. Лише відтворюєте рухи. Слухайте. Чо б вам якось не зайти до мене і трошки не подуріти з речами для піаніно й віолончелі старого Людвіга? Та соната в ля тече як мед, якщо не панікувати на легато. Чи та в мі мінорі Брамса: fabuloso. Quel schmaltz![26] Гадаю, вона й досі збереглася в цих старих пальцях.
Він поворушив ними, своїми пальцями, у них перед обличчями. Руки Ван Горна були моторошно білошкірі попід волоссям, начеб щільні хірургічні рукавички.
Ед Парслі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іствікські відьми», після закриття браузера.