Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

— Гм-м… Який цікавий феномен, — казав у таких випадках директор школи, — із психологічної точки зору…

Із тими думками він викликав бешкетника до себе й вів із ним виховні бесіди. Та якщо ти знав, що і як йому відповідати, то покарання тобі не загрожувало, навпаки — ти міг потрапити до нього в улюбленці.

Ось чому похмурого осіннього дня на мокрій від мряки доріжці, що пролягала між задньою стіною корпусу, де була розташована спортивна зала, та заростями колючого чагарника, стояла і плакала дівчинка на ім’я Джил Поул. І ще не висохли її сльози, як із-за рогу, засунувши руки в кишені та насвистуючи, випірнув хлопчина. Ще крок — і він би налетів на неї.

— Ти що, зовсім не дивишся, куди йдеш?! — відсахнулася Джил.

— Та годі вже! Не починай… — відмахнувся був хлопчик, та, помітивши вираз її обличчя, пом’якшав, — ти… чого, Поул?

Джил лише скривилася — так буває, коли буцімто й бажаєш щось мовити, та тільки-но розтулиш рота, як сльози знов стискають горло.

— Що, знову вони? Як і завжди? — насупив брови хлопчик і ще глибше сунув руки в кишені.

Джил мовчки кивнула. Пояснювати не було чого — про кого йдеться, обоє знали й без зайвих слів.

— Це вже аж ніяк… Але що того гірше, це те, що ми… — він говорив із найкращих почуттів, але робив це так незграбно, ніби збирався прочитати Джил нотацію.

І тут дівчинка не витримала (що, погодьтеся, вельми природно для людини, яка хотіла добряче виплакатися, а їй завадили).

— Та краще б ти йшов своєю дорогою та не пхав носа в те, що тебе не стосується! — урвала вона його на півслові. — Ніхто на допомогу тебе не кликав. Теж мені, вчитель знайшовся: розповідати, що кому краще, а що — ні. Ти й сам у них за побігача. Ти що ж пропонуєш: і нам скакати під їхню дудку?

— Цур тобі! — образився хлопчик і від образи так і сів на порослий травою пагорб, уздовж якого тягнувся живопліт, та одразу ж підскочив, бо трава виявилася замокрою для посиденьок. На нещастя, повне ім’я хлопчика — Юстас Бяклі, хоча поганим хлопчиськом він аж ніяк не був.

— Поул, — заблагав він, — де ж твоє почуття справедливості? Хіба ж цієї чверті я перед кимось плазував? Хто, як не я, виступив проти Картера на захист малого кроленяти? А хто зберіг таємницю Співвенсі, навіть коли мене били? А чи знаєш ти…

— Не знаю і знати не хочу, — схлипнула Джил.

Бяклі помітив, що вона ще не прийшла до тями, і вчинив так, як йому підказав здоровий глузд, — простягнув їй карамельку. Іншу він сунув до рота собі. Потроху Джил заспокоїлася і вже дивилася на речі більш помірковано.

— Вибач, Бяклі, — нарешті мовила вона, — я погарячкувала. У цій чверті ти й справді не такий, як був.

— А про попередню чверть краще забудь — звісно, якщо зможеш, — відповів Юстас. — Бо тепер я зовсім інша людина. Яким же я був кепським хлопчиськом — навіть згадувати млосно!

— Гм… Чесно кажучи, так воно й було, — не заперечувала Джил.

— Але ж тепер я зовсім інший, чи не так? Ти ж і сама помітила.

— І не тільки я. Так усі кажуть. До речі, от учора Елеонора Безтолоччі почула, як Одета Шалопайль саме так і сказала в роздягальні. А сказала вона от що: у цій чверті отой нахаба Бяклі зовсім рук відбіг — наступної чверті треба буде ним зайнятися першорядно.

Юстас здригнувся. У школі всім добре було відомо, що воно таке, коли тобою хочуть «зайнятися». На якусь хвильку запала тиша і стало чутно, як з вишневого листячка на землю падають великі краплі.

Тишу перервала Джил:

— А й справді, з якого дива ти так змінився?

— Саме, як ти кажеш, з дива, бо на канікулах зі мною трапилося таке… таке… — із загадковим виглядом почав Юстас.

— Яке — таке? — не витримала Джил.

Та Юстас знов замовк щонайменше на цілісіньку хвилину. Нарешті він наважився:

— Послухай, Поул… Здається, ти ненавидиш оцю школу так само, як і я, тобто всім серцем.

— А що, хіба не видно?

— Що ж, раз так — тобі можна довіряти.

— Дуже люб’язно з твого боку, — пирхнула Джил.

— Це й справді дуже велика таємниця… Послухай, Джил, а чи вмієш ти вірити? Я маю на увазі… чи здатна ти повірити в те, у що ніхто не вірить?

— Та, взагалі, ще якось не доводилося, але я можу спробувати.

— А якби, наприклад, я сказав тобі, що на тих канікулах був не де-небудь, а в іншому світі? Розумієш?

— Не дуже, — зізналася Джил.

— Нехай так, — не наполягав Юстас, — а припустімо, я тобі сказав би, що побував у таких місцях, де тварини розмовляють людською мовою, де трапляються усілякі дива, а чаклунство — буденна справа; словом, усе, мов у чарівній казці.

Тут Бяклі зніяковів та почервонів.

— А яким вітром тебе туди завіяло? — спитала Джил і теж почервоніла.

— Звичайним чаклунством, а іншого шляху немає. — Тут Юстас перейшов на шепіт: — Зі мною були ще двоюрідні брат і сестра. І нас усіх разом — ф’юіть! — і завіяло. Вони там бували й раніше.

Як не дивно, але тепер, коли обоє перемовлялися пошепки, Джил здатна була повірити Юстасу. Аж раптом її охопила неймовірна підозра, і несподівано для самої себе вона накинулася на Юстаса з люттю дикої тигриці:

— Якщо ти вирішив поглузувати з мене, то я й знати тебе не хочу! Нізащо!

— Та щоб мене підняло та гепнуло! — обурено замахав руками Юстас. — Нащо мені тебе дурити? Якщо хочеш, я можу заприсягнутися.

…Коли я вчився у школі, ми мали звичку присягатися на Біблії — так і казали: «На Біблії присягаюсь!», та в цій Експериментальній школі Біблія була не в пошані.

— Облиш, — вирішила Джил. — Я й так тобі вірю.

— І нікому не розповіси?

— За кого ти мене маєш?

Несподівана розмова захопила уяву Джил та відволікла від сумних думок про безнадійну Експериментальну школу, але доки вони змовницьки озиралися навкруги, в очі їй впало похмуре осіннє небо, краплі дощу на листі, й вона одразу ж пригадала, що довга осіння чверть тільки-но почалася і що попереду на неї чекає майже три місяці безвиході.

— От тільки що з того? Все одно ми тут і