Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

Лікарі говорили, що їй ще пощастило, вона хоч може з чиєюсь допомогою пересувати ногами і не дурна на розум; у неї один із слабших форм ДЦП, а є ще сильніші, які призводять до неможливості ворушіння кінцівками; людина прикута до ліжка, не може сама й ложку до рота піднести, а про можливість справити "свою нужду" марно й говорити. Буває і таке, що ДЦП робить людину дурною. Люди, котрі абсолютно прикуті до ліжка, вмирають у шістнадцятирічному, максимум - двадцятирічному віці, якщо їх не лічити. Але навіщо їх мучити ліками, котрі не піднімають з ліжка; медицина у цьому бездіяльна, а люди тож мучаться, страждають, плачуть постійно, вони ж є відкинутими від суспільства і тільки є лишнім вантажем, проблемою для своїх батьків, що змушені доглядати за своїми виродками, бо не хочуть їх кудись віддавати, все-таки рідна кров, хоч і забруднена.

- Яким це було для нас горем, - говорила Таніна мама студентам, що вчились у одній групі з її дочкою. - Вона ж спершу була така, як всі діти, вже починала ходити, а тоді як злягла... - вона глянула на Таню, що сиділа досить далеко і не чула цієї розмови. - Ми кинулись до лікарів, а вони нам: де ж ви раніше були? Цим все й скінчилось.

Дівчата-студентки слухали жінку, бо не ввічливо було б піти геть, все-таки у неї горе. Але ніхто з них не сприймав близько до серця її горе, або просто не хотів.

"Дивлюся у їхні очі, а там лиш співчуття, - думала Таня. - Ніхто мене по-справжньому не розуміє. Мені ж потрібен друг, а не співчувальник. Кожен намагається не мати зі мною ніякого діла. Я розумію їх. Вони ж здорові, повні життя, молодості. Кому хочеться возитися із другом-калікою. А я ж хочу, щоб вони ставилися до мене, як до рівні".

Я уявляю собі, що може через якийсь випадок і мені прийдеться в інвалідному візку возитись. Усі мої плани, мрії про майбутнє розбилися б з грюкотом об асфальт. Така значить доля! І нічого не змінити, не вдіяти. Я б замкнулася у собі, нікого у серце не пускала б, сиділа б чи лежала б вдома. І щоб щось дістати, мені приходилось би робити страшенні зусилля, - повзти по підлозі, надіючись на одні руки. Через певний час у мене нічого б не вийшло і я усілась би, заплакала і розмірковувала, чому це мені. Я щипала би свої ноги, які стали тепер, як камінці такими важкими і вони ж не хочуть рухатись, не хочуть мене слухатися, мої ніжки, мої гарненькі ніжки. Тепер мені вами вже не ходити, тепер мені вами уже не іти, скарала доля і я одинока, не в змозі устати і в світ десь піти.

Я не можу собі уявити, що я більше б не ходила, не бігала б, не пригала б від щастя. Не змогла б піти на базар чи в бібліотеку. І мною б більше не милувалися, не заглядали на мої ніжки, я не змогла б більше уловити погляд їх, людей, який повний захоплення, повний бажання познайомитися. Це все б відпало, потонуло б в минулому, як і "Титанік".

Це всього навсього уява, а як болить! А коли - ця реальність - неможливо вимовити, як це боляче бачити інших здоровими.

Ось, і моя фантазія скінчилась. А я ж збиралася так багато про це написати, я хотіла, щоб ти прониклася співчуттям до таких людей і, щоб тобі боліло дуже через це у грудях. Видно, не мені про це суджено писати. Насправді тим знедоленим людям живеться набагато важче, аніж я описала вище, про таке просто неможливо говорити, щоб хтось зрозумів повноту біди, горя, це треба пережити, лише відчути серцем, душею, якщо вони у тебе є.

- Я пам'ятаю, як старий на хрестинах Владіка говорив: "Я так хотів, щоб вони його моїм ім'ям назвали, а вони..." - розповідає Ольга. - Я йому кажу: "Ще буде і Михайлик!" А він скрикнув: "Що?! Якщо буде, то в Калуші!"

- От і має Михайлович, - продовжує Марійка.

- Ще буде і Михайлик в нього, - додає Микола.

- Або Михайліна! - перебиває Ольга.

- Ні, в Свєтки буде знову хлопчик, - каже Марійка. - Це точно! Бо мені не може так пощастити.