Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

Як же позбутися того сум'яття? Тут лиш один спосіб: якщо наше життя не простиратиметься в невизначеність, а згортатиметься, мовби замикаючись у собі. Адже найзалежнішим від майбутнього є той, хто не користається з теперішнього. І навпаки: коли я розрахувався сам із собою, коли розум, набувши стійкості, знає, що нема жодної різниці між днем і століттям, тоді він наче з висоти споглядає на дні й події, хоч би скільки їх настало, і, безжурно всміхаючись, думає про низку віків. Хіба здатна тебе стривожити мінливість, непостійність випадку, якщо ти певний супроти непевного? Отож, мій Луцілію, поспішай жити і вважай, що кожен окремий день - це окреме твоє життя. Хто пристосувався жити саме так, для кого життя щоденно було цілісним, той не знає журби. Інакше у людини кожна найближча мить марнується на сподівання; ось тоді й підступає той найжалюгід-ніший, який і все довкруги робить найжалюгідні-піим,- страх перед смертю. Звідси й те найганеб-ніше бажання Мецената, в якому він не відмовляється ні від немочі, ні від потворності, ані навіть від гострої палі, аби лишень серед тих мук ще хоч трохи подихати:

Хай безруким, безногим я

Стану, хай величезний

Горб мене до землі пригне

Й зуби повипадають,-

Тільки б жити, й усе гаразд!

Хай на палю посадять,-

Тільки дихати ще дозволь!

Він зичить собі того, що найгірше може трапитися з людиною, і випрошує продовження мук, мовби то було життя. Я вважав би найнікчемнішим кожного, хто захотів би жити аж до самої палі. А він що? Зроби з мене, каже, хоч каліку, аби лиш у немічному, непотрібному тілі залишилось дихання; зроби хоч потвору, але додай тому огидному дивоглядові бодай дрібку часу; прив'яжи мене до хрестовини, настроми на палю.- Але чи варто зранювати себе гостряком, чи варто висіти розіп'ятим, аби лиш на якусь хвилину відволікти те, що є найкращим серед нещасть - кінець муки? Чи варто зберігати душу лишень для того, щоб довше її видихати? То що б ти побажав такому, якщо не прихильності богів? Що ж бо іншого означає цей до огидності розніжений вірш? А ця змова з божевільним страхом? Це гидке випрошування життя? Чи можеш припустити, що такій людині читав колись Вергілій:

То чи аж так уже страшно вмирать?

Він бажає собі найбільших нещасть, та ще й прагне, щоб якомога довше тяглося те, що переносити вкрай важко. А задля чого? Щоб хоча трішки продовжити життя. Та хіба довго вмирати - це означає жити? Чи знайдеться такий, хто волів би танути серед вогненних мук, гинути, позбуваючись то однієї, то іншої частини тіла, й по краплині втрачати душу, замість того, щоб видихнути її за одним разом? Чи знайдеться такий, хто, приведений до того ганебного дерева, вже знесилений і покалічений, чиї плечі і груди перемінилися в один гидкий набряк і в кого ще до хреста було тисячу причин, аби сконати,- чи знайдеться, кажу, такий, хто в подібному стані захотів би ціною ще стількох мук продовжити собі життя? Запереч мені тепер, що необхідність померти - велике добродійство природи! А є чимало таких, хто, аби продовжити собі життя, ще й не на таке готовий піти: зрадить друга, власноручно віддасть на наругу своїх дітей, тільки б дивитись на світло денне, що є свідком стількох злочинів. Мусимо вибити з грудей оту жагу життя і гарненько собі втовкмачити: немає значення, коли перетерпиш те, що все одно колись доведеться перетерпіти. Важливим є те, чи проживеш добре, а не те, чи довго. Втім, те життєве добро, благо, часто полягає саме в тому, щоб прожити недовго.

Бувай здоров!

ЛИСТ СІІ

Сенека вітає свого Луцілія!

Як робить нам прикрість той, хто будить нас саме тоді, коли бачимо милий сон,- адже позбавляє насолоди, хоч оманливої, а все ж дуже подібної

до справжньої,- так і твій лист мовби скривдив мене: відвернув від гарної думки, якою я захопився і, якби не перешкода, снував би її далі. Приємно було розмірковувати над безсмертям душі,- далебі, навіть вірити в те безсмертя! Якось легко я пішов за думками великих людей, які радше обіцяють, ніж доводять цю неоціненну можливість. От і я віддався тій небесній надії. І вже сам собі почав бути тягарем, уже став гордувати рештками свого немічного віку, готовий ступити в безмір часу, ввійти у володіння всіма віками, але тут я отримав твого листа - й раптом, отямившись, позбувся такого чудового сну! Але, розрахувавшися з тобою, я знову повернусь до того сну і надолужу втрачене. На початку листа ти закидаєш мені, мовби я не зовсім з'ясував питання, де намагався довести, що посмертну славу, як твердять наші, можна вважати благом. Бо я, мовляв, не спростував висунутого проти нас закиду, а саме, що не буває блага, яке б складалось із віддалених між собою в часі частин, а те благо, про яке йдеться, власне, складається з таких частин. Те, що хочеш з'ясувати, належить, Луцілію, до того ж питання, але займає окреме місце, тому я наразі відклав не тільки ту справу, але й дещо інше, пов'язане з нею. Часто, як сам знаєш, з моральними питаннями переплітаються питання, що стосуються мислення. От я і зайнявся тією частиною, яка безпосередньо в'яжеться із звичаями,- замислився, чи не є чимось нерозумним і зайвим посилати свої турботи ген аж за останній день життя,- скажімо, про те, чи пропадають наші блага разом з нами; чи залишається щось від того, хто став нічим; чи можна здобути або намагатися здобути якусь користь із того, чого, поки воно настане, вже не відчуватимемо. Все це має причетність до звичаїв, отже, знайшло в нас належне місце. А ті міркування, Що їх висувають проти нас діалектики, треба було відокремити, от я і лишив їх осторонь. Але тепер, оскільки ти вимагаєш від мене всього, то я викладу тобі все, що вони говорять, а відтак спростую кожен їхній закид.

Одначе мої заперечення будуть незрозумілими, якщо я не попереджу їх певним вступом. Що я хотів би попередньо сказати? Є тіла цілісні; до них належить, наприклад, людина. Є, крім того, складені - скажімо, корабель, будинок, інші предмети, різні частини яких поєднані в одну цілість. А є ще й такі, що складаються з віддалених між собою частин, -