Читати книгу - "Чигиринський сотник"

Вони вибігли до сіней і похапали збрую, що висіла на стінах. Надворі вже смеркло. Козаки нагинці пройшли городом і опинилися на леваді, де паслися коні.

— А їсти в нас геть нічого нема… — пробурмотів Михась, затягуючи попругу на своєму гнідому.

— Осьо я вам несу! — вигукнула Килина.

Вона виринула з темряви і подала Михасеві здорову полотняну торбу.

— Ого, — сказав малий козак, — тяжка яка… Тут, певне, самі шинки та ковбаси! А я їх знаєте як люблю!

— Бувай здорова, молодице! — сказав характерник, вилазячи на коня. — Може, ще зустрінемся на сім світі, як Бог дасть!

— То нечистий більш не прийде? — поспитала Килина.

— Ні, жінко добра, звів я його унівеч ще й у пеклі замкнув… А щоб минало всяке лихо твою оселю, намалюй на сінешніх дверях Дажбоже свастя, а на хатніх — образ Матери Лади!

— А який він?

— А ото такий, як тризуб, що на давніх глечиках намальований…

Нечутно підійшов Семен і спинився біля Обухового коня.

— Знаєте, кудою їхать? — поспитався він.

— Та поночі ж! — буркнув Обух.

— Є стежина через плавні. Але самі не втрапите… там такі багна!

— Покажеш?

— Еге.

— То сідай на поводового!

У темряві залопотіли крила, і на плече характерникові сів Кирик.

— Що там? — поспитався Обух.

— У слободі вже.

— Що роблять?

— Допитуються.

Характерник озирнувся. Семен вже сидів охляп на поводовому. Михась насилу стримував гнідого, який крутився на місці й неспокійно хоркав. Темно було, хоч в око стрель.

— Нічого не забули? — поспитав Обух.

— Та начебто ні…— буркнув Михась.

— Тоді гайда!

Вони помалу рушили з місця. Килина стояла і дивилася їм услід. Ще чутно було, як шелепають копита у високій траві, потім зашелестіли очерети, хлюпнула вода — і все затихло.

Два дні їхали характерник з Михасем присульськими степами, аж на третій увечері блиснула перед ними річка, що бігла в долині. Широка була вона і повновода, а на пагорбі при березі височіли якісь руїни — чи церква без верха, чи то розвалений замок.

— Оце, сину, тобі Удай… — сказав характерник, спиняючи коня. — Тут і на ніч станемо, бо зморилися вже, що й сил нема…

— А то що? — поспитав Михась, киваючи на ту озіяку.

Характерник зітхнув.

— А це, сину, був колись католицький монастир… Як ішов сюдою Наливайко, то розорив його дотла.

— А ченці?

— Вирізали їх упень.

— Сам бачив?

— Ще й був при тім…

Михась приклав долоню дашком над очима. Заходило сонце, і над щетиною комишів удалині яріла ясно-вишнева пасмуга з лазуровим берегом, а на річковій гладіні послалася багрова стьожка. М’яко хлюпотіла вода коло берега, і чутно було, як на бистрині скидається риба.

— Тяжко буде нам тими болотами братися… — буркнув він, розглядаючи багнисту заплаву потойбіч.

— Поїдемо при березі, а там он і ліси вже починаються! — відказав Обух, злазячи з коня. — Розкладай багаття та вари куліш, бо їсти хочеться, аж шкура болить… Станемо тут у руїнах, щоб огня здаля не було видко.

— А коні?

— Я розсідлаю.

А вже й посутеніло. Михась побіг до старої верби, що височіла оддалік, і почав обламувати сухі гілляки. Нечутно махаючи крильми, підлетів Кирик і сів йому на плечі.

— І що там чутно? — поспитав малий козак.

— Тихо наче…

— Ну і слава богу!

Як укипів куліш і Михась дістав ложки, Обух і каже:

— Можна було б і чарку випити… празник сьогодні!

— А який?

— Купала, сину! Найбільше свято люду Дажбожого, бо сього дня оновлюється вся земля і всякі дива кояться…

— Дива?

— А певно! В гаях звірі, лісовики і ріжна нечисть корогоди водять та ігри всякі, а з води росалки виходять… Не можна сеї