Читати книгу - "Підняти вітрила!"

— Ви лікар чи священик? — спитав він нарешті.

— І те, й друге, сину мій. Коли не можна врятувати тіло, доводиться рятувати душу.

— Не трудіться, отче. Він магометанин.

Доктор Йозеф злякано сахнувся назад, але враз очі його пожвавішали.

— Сину мій, — сказав він, — мій обов'язок спробувати перед смертю навернути раба божого до справжньої віри, щоб для нього відкрилась дорога на небо.

— Що з ногою? — спитав Антон, не дослухаючись до його слів.

— Гангрена…

— Ви не можете ампутувати?

Доктор звів руки до неба.

— У мене для цього нічого нема, — сказав він, показуючи торбу.

— А в місії?

— І в місії нема. Єдиний шпиталь у Пунта-Аренас.

Дощило, ніч була непроглядна, вода в протоці кипіла, мов смола в казані, а до Пунта-Аренас — триста п'ятдесят миль!

— Підняти якір! — наказав капітан.

«Сперанца» пішла вночі крізь дощ. Герасім біля стерна тримався дороги за звуком хвиль, що розбивалися об берег. Решта всі, збившись на носі, вдивлялися до болю в очах у темряву, щоб бачити, чути, відчувати острови, скелі, які чаїлися тут.

Вітер змінювався, він віяв то з одного борту, то з другого, і вони долали десять, двадцять миль за добу. За десять днів не пройшли й чверті дороги. Порятунок був не в Пунта-Аренас (туди вони могли прибути занадто пізно), а в тілі самого Ісмаїла.

У кормовій каюті Антон і Аднана обмінювались тривожними поглядами. Вони щодня перев'язували Ісмаїла, рани заживали, але коліно напухло й зробилося синє. Вони зі страхом усвідомлювали все, що буде.

Невдовзі зникла усмішка в Ісмаїла, а обличчя, донедавна живе, знову почало сіріти. Минув ще один день. Обличчя пораненого вкривалося то холодним, то гарячим потом, тіло почало горіти.

Антон Лупан безнадійно глянув на карту. Гангрени не уникнути, вони не мали ліку проти неї, а до Пунта-Аренас не менше трьох тижнів…

Через день Ісмаїл уже не розмовляв, але вночі Аднана, капітан і Герасім, які були біля нього, почули, що він співає — голосок якийсь тоненький, ніби в дитини, а з заплющених очей котилися сльози, перемішуючись із гарячим потом.

Аднана відвернулась і зайшлася тихим плачем, прикривши обличчя руками. У тиші каюти чулось тільки її схлипування та тоненький голос Ісмаїла, що виспівував газель.

— Герасіме! — постукав в ілюмінатор Хараламб. — Вітер стих!

— А будь воно все прокляте! — лайнувся стерновий. — І це саме тоді, коли ми так поспішаємо!

— Зараз уже однаково, Герасіме! — сказав Антон Лупан. — Марно ми поспішаємо.

— Він помре, пане?

— Не знаю. Кидай якір.

Трохи пізніше капітан вийшов на палубу і схилився на люк. Сіявся дрібний дощ, але Антон не відчував його.

— З ним погано? — спитав хтось.

— Гангрена, лікар не помилився. Нога синіє. Нема іншої ради: її треба відрізати.

Почулося важке зітхання. Мігу застогнав.

«Жінки і діти! — подумав чомусь Антон. — Жінки і діти… Душі у них слабші, але добріші…»

Думки його перемішалися в голові, крізь них напливали одна на одну картини з Стамбула, з Пірея, з Гібралтара, з нинішньої й багатьох інших, давніших доріг.

… Він пригадав один вечір на березі Сакару. У наметі долі на соломі лежав чоловік з розтрощеною ногою. На нього впала залізнична рейка… Чоловік марив і співав, як оце зараз Ісмаїл… За три кілометри повінь знесла старенький дерев'яний місток, поїзди не ходили, і поранений згасав на їхніх очах.

Лікар приплив тоді човном уранці з Везір-хана, він аж падав від утоми, брудний від голови до п'ят, але не можна було втрачати ані хвилини. Лікар випив кави, нервово викурив цигарку, поки кип'ятилися інструменти, і потім перед наметом, просто неба, на двох дошках, поставлених на забиті у землю кілки, відрізав чоловікові ногу трохи вище коліна.

Антон Лупан стояв тоді біля нього, допомагав, зав'язував артерії, щоб виграти час, інакше поранений помер би… Потім він чотири години лежав у кущах, і його всього вивертало…

А через три місяці каліка, повернувшись зі шпиталю, весело привітав його, поплескуючи рукою по дерев'яній нозі: «Я радий вас бачити… Оцю ногу може переїхати й поїзд… Тільки боюсь, що він зійде з рейок, бо дерево тверде!..»

— А хто її відріже, пане? — спитав Герасім, ніби вві сні.

Антон Лупан глибоко вдихнув, згадав усі подробиці тієї операції, побачив наяву руки лікаря, ніби це відбувалося ось тут, перед ним, і сказав:

— Я!

Він повернувся до Ісмаїла, нахилився над ним, узяв його за здорове плече. Відчув гаряче тепло. Поранений важко дихав і бубонів якісь незрозумілі слова.

— Ісмаїле! Ісмаїле, ти мене чуєш?

Недужий здригнувся, розплющив очі:

— Треба висаджуватися на берег?

— Ні. Ми хочемо, щоб ти був здоровий. Але якщо хочеш, щоб усе було добре, треба відрізати ногу!

Ісмаїл пронизливо глянув на капітана, потім груди його опустилися, він заплющив очі й прошепотів:

— Різати!

Дув ходовий вітер. «Сперанца» йшла на захід під звуки газелі, яку невтомно виспівував м'який і ніжний голос фонографа.

Шість годин тому капітан вийшов на палубу, опустивши плечі, змарнілий на обличчі, заляпаний кров'ю, мов різник, і стомлено впав на мокрий люк. І тоді повіяв східний вітер, сильний і рівний бриз, який обіцяв триматись довго.

Коли піднімали вітрила, Ісмаїл розплющив очі, розгублено глянув довкола, впізнав Аднану і всміхнувся.