Читати книгу - "Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб"

Не боячись плям, він щедро змочив половину лінійки чорнилом. Запхнув її у кишеню, проігнорувавши краплі, що впали на килим, і червоні смуги на тканині.

– Взагалі-то ми мали б застелити підлогу папером. Але чистити не тобі, тож не переймайся, – не втрималася Міка від шпильки.

Якщо губернатора й зачепило це зауваження, він на нього не відреагував.

– Мені вийти? – запитав із проблиском азарту.

– Угу. – Міку повністю захопила підготовка. – Зачекати хвильку і зайти дуже швидко. Бажано здивуватися так…

– Немов я побачив привида?

– Точно.

Керрейт зник у коридорі.

– Хвилина! – нагадала Міка.

Пересунула вішалку в ближній куток, кинула на гачок шаль. Залізла на підвіконня, розсунула фіранки й відчинила вікно.

– Заходжу!

«Ну й навіщо попереджати? Нема навіть мінімального ефекту несподіванки».

Даріан прочинив двері й просунув голову в щілину.

«Хай йому грець, узагалі не те! Уфін знав, що Райл вийшов. Він поспішав і напевне не очікував нікого зустріти в кабінеті».

– Ти що там робиш? – не зрозумів губернатор. – Це небезпечно!

«Все-таки здивувався. Ну, хоч щось».

– Залітаю. А що, не схоже?

Міка зістрибнула на підлогу. Ненароком зачепилася за край килима й мало не впала, але, змахнувши руками, втримала рівновагу.

– Мені називати тебе примарою? – Керрейт не приховував сміху.

«Психологічна складова провалилася», – Міці теж хотілось усміхнутися.

Вся ця метушня із шаллю зовсім нічого не означала для розслідування, зате допомогла їм із губернатором залишити недавню сварку в минулому і знову дивитися одне на одного без прихованих образ. Як захоплююча гра об’єднує людей із різними характерами, так і нинішній «експеримент» згладив нерівності у спілкуванні, що виникли через суперечку.

– Завмри! Ти вражений як ніколи в житті.

Даріан слухняно зупинився, спробував зобразити подив і з тріском провалив завдання.

– Ой, та годі тобі бавитися, Ріане! Ми перевіряємо технічну можливість моєї версії, а не твої акторські здібності.

Міка сяк-так випросталася і добралася до вішалки. Схопила шаль, смикнула… Вішалка похитнулась і почала неспішно падати прямо на неї, погрожуючи впитися в тіло численними гачками.

– За таких умов Уфін залишився б живим. – Губернатор відштовхнув масивну підставку вбік. – А ти навряд чи. Обережніше, будь ласка.

Шаль зачепилася за гак і тріснула.

– Секрет дірки розкрито. – Міка ледве стримувала усмішку. – Гаразд, продовжимо цей цирк. – Широка тканина накрила Даріана з головою. – Пам'ятай, ти щойно побачив примару, дуже злякався, а потім раптом зрозумів, що супротивник матеріальний

Керрейт заборсався досить достовірно. Ліву руку він підняв угору, відсуваючи перешкоду, що закрила очі. Права пірнула в кишеню, схопила лінійку і зробила кривий замах, одразу ж зупинений шаллю.

– Ого, справді незручно. – Лінійка впала, майже сховавшись у високому ворсі килима. – І слизько через чорнило.

– Що й треба було довести. – Міка звільнила Даріана від полону. – Подивись!

Вона змахнула прямокутником тканини, розгладжуючи складки, й шпурнула його на стіл.

– Бачиш? – Вказала на майже рівну червону смужку. – А ніж би розрізав одразу. Руки?

Губернатор продемонстрував зап'ястя.

На правому виднілася тоненька, ледь помітна лінія – витягуючи «зброю» поспіхом і з незручного положення, він зачепив краєчком лінійки власну шкіру.

– Добре, що ми не в розшуку і не повинні використовувати справжні клинки. – Міка більше уваги приділяла лівій кінцівці Даріана. – Й нащо ти так старався? Синець буде.

Дві чіткі смуги поперек широкого зап'ястка доводили, що Уфін цілком міг поранити себе сам: і витягаючи ніж, і виплутуючи його з шалі.

– Тож Рейн піднявся до вікна… – задумливо сказав Керрейт. – Мені хочеться побачити, як він левітує. Це дивно?

– Це зрозуміло. – Міка хлюпнула водою з графина на чисту частину шалі й тицьнула її «піддослідному». – Витри чорнило, поки свіже. Чому в тебе навіть долоня червона? Таке під рукавами не сховаєш. Три сильніше! – Його безпорадність у елементарних речах подекуди дратувала. – Та не розмазуй! Ось же безглуздя… Давай я!

Дві хвилини – і Даріан позбувся криваво-червоних плям, зате обзавівся майже вишневою від інтенсивного розтирання шкірою і рефлексом ховати пальці щоразу, коли «пані доглядачка» кидала на них погляд.

– Рейн піднявся до вікна, – повторив він. – Гадаю, заздалегідь, і лише чекав, поки ви з Райлом підете.

– Або проникнув у будівлю крізь вікно якого-небудь порожнього кабінету. – Міка кинула білу шаль на блакитну. – Другий поверх, нікому й на думку не спаде, що треба замикатися. – Вона сумнівалася, чи викидати обидві, чи розрізана належить до категорії доказів. – Але, як на мене, твій варіант імовірніший. Уфін побачив людину в повітрі, закричав про привида… Рейн теж розгубився. Накрив його тканиною… До речі, якщо він і справді літав… Пам'ятаєш, Нікаела казала про високого чоловіка, що напав на низького, а я їй не вірила? Ось і пояснення.