Читати книгу - "Битва королів"

З розмов у дворі Арія дізналася, що у верхніх покоях Вежі страху тримають три дюжини бранців, яких узяли під час згаданої битви на Зеленому Зубці Тризуба. Більшості дарували право вільно пересуватися замком: вони дали слово, що не спробують утекти. «Вони присягалися не тікати самі,— сказала собі Арія,— та не присягалися не допомагати втекти мені».

Їли бранці за власним столом у залі сотні вогнищ, і їх часто можна було побачити то там, то там. У Натічному дворі щодня тренувалися четверо братів — вправлялися з палицями й дерев’яними щитами. Троє з них були Фреями з Переправи, а четвертий — їхній зведенюк-байстрюк. Однак пробули вони недовго: одного ранку з’явилися ще двоє братів під прапором миру, привезли скриньку золота й викупили їх у лицарів, які захопили їх у полон. Шестеро Фреїв усі поїхали разом.

Однак ніхто не викуповував північан. Пиріжок розповідав, що один товстун-лордійчук весь час вештається на кухні, шукаючи, чого б ухопити. Вуса він має такі густі, що й рота не видно, а плащ його застібається на срібний тризуб з сапфірами. Він належить лорду Тайвіну, а от лютого бородатого юнака, який любить гуляти самотою на зубчастій стіні у своєму чорному плащі з білими сонцями, взяв у полон якийсь лицар-бурлака, що збирався на ньому розбагатіти. Санса зразу б упізнала і його, і товстуна-лордійчука, але Арію ніколи не цікавили титули й герби. Щоразу як септа Мордейн заходилася розповідати історію того або того дому, Арія поринала у мрії, тільки й чекаючи, коли урок закінчиться.

Однак лорда Сервина вона пам’ятала. Його землі розташовані неподалік Вічнозиму, тож вони з сином Клеєм часто приїздили в гості. Однак доля так розпорядилася, що з усіх бранців його ніколи не було видно: він лежав, прикутий до ліжка у камері, видужуючи після поранення. День у день Арія думала, як їй прокрастися повз чатових на дверях, щоб побачитися з ним. Якщо він її впізнає, то, щоб не збезчестити себе, просто змушений буде їй допомогти. А в лорда точно є гроші — в них усіх є; може, він заплатить дещицю перекупним мечам лорда Тайвіна, щоб доправили її до Річкорину. Батько завжди казав: якщо не жаліти золота, перекупний меч будь-кого продасть.

Та одного ранку вона помітила, як три жінки в сірих сутанах з каптурами, що їх носять німотні сестри, кладуть тіло у свій фургон. Тіло загорнули у плащ із найтоншого шовку з бойовим топором на гербі. Коли Арія запитала, хто це, один з чатових пояснив, що лорд Сервин помер. Цими словами їй мов під дихало дали. «Він усе одно б тобі не допоміг,— думала вона, коли сестри вивозили фургон крізь браму.— Він навіть собі допомогти не зміг, ти, дурне мишеня!»

І знов лишилося одне: метушня, миття підлог, підслухування під дверима. Лорд Тайвін скоро виступить на Річкорин, чула вона в одному місці, а в іншому — що він рушить на південь на Небосад, бо цього ніхто не чекає. Ні, він має захищати Королівський Причал, бо найбільша загроза — це Станіс. Він відрядив Грегора Клігана з Варго Гоутом знищити Руза Болтона, бо той йому — як ніж у спину. Він послав круків у Соколине Гніздо, бо хоче одружитися з леді Лайсою Арин і отримати Видол. Він придбав тону срібла — кувати чарівні мечі, щоб повбивати Старків — цих варгів-вовкунів. Він написав леді Старк, бажаючи замиритися, і скоро Царевбивцю звільнять...

Хоча круки прилітали й відлітали щодня, сам лорд Тайвін здебільшого проводив час за зачиненими дверима зі своєю військовою радою. Арія часом бачила його, але тільки здалеку: одного разу він походжав на мурах у товаристві трьох мейстрів і тлустого бранця з кущистою бородою, іншого разу виїжджав зі своїми лордами-прапороносцями на огляд табору, але здебільшого він стояв під аркою у критій галереї, спостерігаючи, як у дворі унизу тренуються вояки. Стояв він, поклавши обидві руки на руків’я свого довгого меча. Подейкували, лорд Тайвін понад усе любить золото: одного разу якийсь зброєносець пожартував, що він і сере золотом. Немолодий лорд Ланістер був дужий на вигляд, голомозий, з жорсткими золотистими бакенбардами. Щось у його обличчі нагадало Арії власного батька, хоча вони й близько не були схожі. «Просто в нього обличчя лорда, ось і все»,— сказала вона собі. Їй пригадалося, як мама казала батькові, коли виникала проблема: вдягай обличчя лорда й іди вирішуй питання. Батько на це тільки сміявся. А от щоб сміявся лорд Тайвін, Арія уявити не могла.

Одного пообіддя вона, чекаючи своєї черги тягти з колодязя цебро води, почула, як зарипіли завіси на східній брамі. Під звідними ґратами проїхав ступою гурт вершників. Коли Арія угледіла мантикору, що скрадалася на щиті очільника, її прошила ненависть.

За білого дня сер Ейморі Лорч не здавався таким застрашливим, як у світлі смолоскипів, але поросячі очиці, які вона запам’ятала, нікуди не поділися. Хтось із жінок казав, що його люди об’їхали довкола цілого озера, переслідуючи Берика Дондаріона й рубаючи бунтівників. «Ніякі ми були не бунтівники,— подумала Арія.— Ми були з Нічної варти, а Нічна варта ні на чиєму боці». Однак тепер у сера Ейморі людей поменшало, і серед них було багато поранених. «Щоб у них рани загноїлися! І всі вони поздихали».

А тоді вона побачила трьох у кінці валки.

Рордж одягнув чорний напівшолом з широким залізним наносником, під яким не видно було, що носа-то в нього й немає. Поряд з ним їхав неповороткий Куслій на дестрієрі, що мав такий вигляд, наче от-от просто рухне під його вагою. Все тіло Куслія вкривали напівзагоєні опіки, від яких він здавався ще моторошнім, ніж перше.

А от Джакен Г’ґар і досі посміхався. Вбрання на ньому й далі було старе, подерте та брудне, але він помився й зачесався. Волосся струменіло по плечах — біло-червоне та блискуче, і Арія чула, як у захваті захихотіли якісь дівчата.

«Хай би лишилися згоряти. Гендрі так і сказав, і мені слід було послухатися». Якби вона не кинула їм сокиру, вони б усі загинули. На мить вона страшенно перелякалася, але вони проїхали повз,