Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

Глибина була невелика. Близько двадцяти метрів. На цій глибині, схрестивши ноги на тутешньому кам'янистому дні, сидів голова клану Псарас. Село Парадісіоне, що на острові Родос, завжди було одним із найулюбленіших місць відпочинку Кіріакоса. Райський куточок, що обмивається Критським морем, вілла, до якої мали доступ тільки він сам, його дружина, спадкоємець клану і, звичайно ж, брат. Найближчі йому люди. Тут він набував виняткового спокою. І просто неймовірного почуття спорідненості зі Стихією.

Парадісіоне не згадується в тій частині світової історії, що смертні звикли називати давньогрецькою міфологією. Втім, більшість магів планети також не знає нічого видатного про це село. Але еліта клану Псарас, останніх дітей Посейдона та спадкоємців великих Атлантів, знають трохи більше. Зокрема, вони знають легенду про те, що саме тут, у Парадісіоне, на березі моря, біля скелі, такої схожої на коня, що став на дибки, їхній прабатько зачав першого Напівбога. Майбутнього імператора Атлантиди. Атланта.

Також у легенді йдеться про те, що тут, йдучи від вагітної сином коханки, Коливач Землі залишив дитині прощальний подарунок. Найсильніше заклинання магії Води, здатне знищити бога. Тінь Тризубця. Сказати, що це заклинання шукали – нічого не сказати. Ще б пак, отримати в свої руки щось таке, що виведе дітей Посейдона на п'єдестал найсильніших істот світу! Нащо їм чвари з іншими кланами, коли вони могли б знищувати творців цих кланів?! А те, що вбиває бога, зі звичайними магами розбереться взагалі граючи.

Проте,  ані Атлант, що прийшов сюди, коли подорослішав, ані члени його клану, правителі та громадяни Атлантиди, ані нащадки, ані предки самого Кіріакоса так нічого й не знайшли. Звісно, отці-засновники клану, брати Псарас, теж намагалися відшукати залишений божественним батьком подарунок. Десь із дві тисячі років тому. Але нічого в них не вийшло. Втім, як і у всіх їхніх нащадків. І лише дід Кіріакоса покинув цим займатися, отримавши вичерпну відповідь тодішнього оракула клану. Щось у тому стилі, що якщо ще не знайшли, значить ще не пора. А зайвих підказок Владика Вод робити не збирається.

Але це зовсім не заважало нинішньому голові клану полюбити те місце, куди його і брата так часто возив у дитинстві найулюбленіший, хоча й суворий на людях дідусь. І якщо більшість його попередників тисячоліттями проводили тут пошуки під грифом найвищої таємності, з використанням передових розробок у магії та технології, то Кіріакос Псарас вирішив просто побудувати тут віллу для своєї родини. От і все. Раз сказав Посейдон, що не час, значить – не час! Сперечатись із великим і, безсумнівно, шановним предком голова водників не хотів.

Але, крім самого Великого заклинання, було тут щось ще. Бо навіть активація Шолома Тритона разом із відвідуванням Лазурної Галереї не давали Кіріакосу відчуття такої повної влади над Водою, як просте перебування тут. Саме зараз йому здавалося, що, побажай він – і Критське море вийде з берегів, слухняне і готове виконати будь-яку забаганку. Небувала влада, навіть для рівня Архонта! Він відчував кожну бульбашку повітря, створену пінними хвилями, кожний подих підводних течій, кожну морську істоту.

І зараз це було особливо актуально, оскільки Блакитній Галереї настав кінець. Так, Корона Тесея не схибила і Кіріакос таки зміг зупинити вторгнення на територію клану і знищити всіх ворогів з клану Гун Гун. Проте свою святиню Псарас втратили. Бо після того, як залишок ворожих магів було знищено і члени клану навели лад у маєтку, а сам Кіріакос особисто усунув усі сліди руйнування в Галереї, з'ясувалося, що відчуття єднання зі Стихією в цьому місці просто зникло. Галерея з великої літери стала просто галереєю. Уся сила кімнати кудись щезла. І це не дивлячись на те, що всі стіни залишилися на місці, а стеля з ліпниною, що містить знаки Первинної Дивної Мови, взагалі не постраждала.

Жодні запити на цю тему в кланових оракулів, жодні особисті розрахунки Архонта ні до чого не привели. Ось вища магія ще була – а ось її вже немає. І це ще не всі проблеми! Того дня, що й так видався для клану Псарас найжахливішим з часів смерті попереднього голови, Костянтин Псарас не прийшов додому.

Кіріакос відчував, що брат живий. Кровний зв'язок, зв'язок магією Води та деякі інші нюанси дозволяли братам Псарас знати про стан один одного краще, ніж будь-кому, за потреби. І ось зараз, уперше за довгі роки, потреба виникла. Але голова клану міг лише зрозуміти, що брат не помер. А решту інформації ніби щось блокувало.

З'явився Костянтин Псарас лише рано вранці наступного дня. З практично повним магічним виснаженням та на половину відірваною лівою ногою. На всі розпитування шокованих однокланівців він просто відмахнувся і потопав у свій кабінет, спираючись на плече самого Кіріакоса. Однак і голова дізнався поки що не набагато більше за інших, крім того, що Костянтину потрібно трохи подумати, відпочити і що Ніка Церерадис виявилася «дуже несподіваним противником». Голова клану не наполягав на негайній доповіді, як це було б у будь-якому іншому випадку. Він знав, що у Костянтина теж на першому місці – завжди тільки добробут клану Псарас. І йому просто потрібний відпочинок і трохи зібратися з думками, обміркувати стратегію, у чомусь змінити кланову політику. Цей відпочинок був потрібний і самому Кіріакосу. Тому він і був зараз тут, у цьому спокійному, райському місці, де кожне морське створіння...

– А ти що за?.. – Умиротворений стан Архонта порушило щось стороннє для Водної стихії. Воно мало таке віртуозне маскування, що було здатне обдурити будь-кого, можливо навіть самого Кіріакоса, але не тоді, коли він знаходився в цьому місці. Акула, що пливла до нього, не випромінювала небезпеки. І не випромінювала магії. Але й всепроникного тут, всеосяжного та життєдайного подиху Води вона теж не випромінювала.