Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

Локвуд скрикнув, потягся до мене. Я бачила його бліде обличчя. Його рука вхопилася за мою руку.  

А вже наступної миті його відірвало від мене. Я побачила, як вихор кудись несе його. Хотіла закричати, та крик застряг  

у моєму горлі. За моєю спиною щось тріснуло — розірвалися ремені рюкзака. Вітер закружляв мене, мов ганчір'яну ляльку. Я вдарилась об щось тверде, з очей мені посипались іскри. Чиїсь голоси кликали мене на ім’я, відтягали від життя, від усього, що було дороге мені. Нарешті мене оточила пітьма, я знепритомніла і вже не відчувала ні власної душі, ні власного тіла.  

Ви знаєте, як це погано, коли ти не можеш сказати напевно, розплющені в тебе очі чи ні. Коли довкола тебе така пітьма, ти можеш бути і мертвий, і живий. А коли ти не можеш поворухнути жодною частиною свого тіла й ніби ширяєш у повітрі, як привид. — це теж препогано.  

Та й цілковита тиша аж ніяк не зараджує справі.  

Ось так я й лежала невідомо де. Спочатку довкола не відбувалось нічого. Я постійно програвала в своїй голові те, що трапилось зі мною перед тим: брязкіт скла, виття вітру, пальта й куртки, що крутяться в повітрі... Аж зненацька ніби хтось клацнл’в вимикачем, і до мене повернувся нюх. Я відчула запах мулу та плісняви, і ще гіркий присмак крові — так, ніби хтось вивалив усе це разом на мій бідолашний ніс. Я чхнула, й це чхання віддалось гострим болем в усьому моєму тілі. Я відразу зрозуміла, що лежу, незручно зігнувшись, на твердій землі. Лежу на боці, підібгавши   під    себе одну руку, а другу витягши вперед, як отой дискобол на давньогрецькій вазі. Мені здалося, що голова в мене лежить нижче від тулуба, а під щокою — м’який холодний бруд. Коли я дихала, в мене ворушилось волосся, що впало на моє обличчя.  

Я спробувала поворушити руками й ногами, і вони, на мій подив, послухались мене. Було боляче, але не так, як я гадала. Так, я перетворилась на величезний синець, однак мені пощастило нічого собі не зламати. Я почала перекочуватись і від- повзати вбік, натрапляючи на якісь невидимі в темряві речі.  

Нарешті мені вдалось лягти на спину, підібгати ноги, ривком підняти тулуб і сісти.  

Я притулила пальці до чола: пасмо волосся, що прилипло до нього, було липке, напевно, від крові. Здається, я добряче вдарилась головою, коли падала. Скільки я пролежала тут непритомна, сказати було важко.  

Я заходилась мацати землю поруч із собою. Рапіри немає. Рюкзак пропав. Череп з усіма його непотрібними порадами й дотепами теж пропав. Хоч як це безглуздо, та я зненацька відчула, як мені бракує його. В моїй голові — там, де завжди звучав його голос, — тепер було порожньо.  

Мені хотілося знову завалитись набік і заснути. Мені було байдуже до всього, мене нудило, наморочилось у голові, проте навички агента врешті взяли над усім цим гору. Я потихеньку, обережно обмацала всій робочий пояс.  

Усі кишеньки на поясі були, як і раніше, повні. Отже, я не беззахисна. Напружившись, я підібгала ноги. Пошукала між каністрами й ремінцями, аж поки знайшла торбинку з водостійкої матерії, пристебнуту біля петлі для рапіри. Там я зберігала сірники.   «Завжди носити з собою сірники» —    одне з найголовніших правил агента. Здається, сьоме в моєму списку. Не таке важливе, як наше «правило печива», однак безперечно входить до першого десятка.  

Отже, правило сьоме, пункт другий: твоя коробочка з сірниками завжди повинна бути повна. Правду кажучи, ра   ніш   е я частенько легковажила цим пунктом, однак Голлі з її увагою до дрібниць щоразу стежила, щоб наші сірникові коробки були повні. Я уявила, як тепер довелося б мені без сірників, і відчула щиру вдячність до Голлі. Вдячність, яка тут-таки змінилась відчуттям провини.  

Голлі...  

Я пригадала, як ми сварились і що я наговорила їй то