Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

Адже Полтергейст підхопив його й потяг невідомо куди!  

Що з Локвудом зараз? Чи живий він?  

Я схлипнула, жаліючи саму себе, та відразу вгамувала це почуття. Мені вкрай не сподобалось ледве чутне відлуння. І те. як це відлуння залоскотало мені шкіру. Годі! Більше ніяких емоцій! Хай там як це скінчиться, мені вже відомо, що я тут не сама-одна.  

За мною спостерігали привиди. Ті самі, присутність яких я відчувала ще в магазині, проте зараз вони були ближчі. Ближчі й дужчі. А ще звідкілясь — вочевидь, теж зблизька — лунало знайоме тихе, огидне дзижчання, яке нагадало нам із черепом про оте моторошне дзеркало в рамі з кісток, що його ми викопали на кладовищі Кенсел-Ґрін...  

Я протерла очі. Ні. зараз мені важко було судити про щось напевно. Голова в мене йшла обертом.  

Я тернула першим сірником. Малесенький вогник спалахнув у пітьмі й освітив обриси моєї брудної долоні. Я витягла з торбинки дві невеликі свічки—два товсті короткі недогарки. Один я обережно поставила на землю, другий запалила і тримала його під кутом, аж поки вогонь розгорівся й осяяв те, що мене оточувало. Тепер я могла   бачити.  

Я    сиділа на темній утрамбованій землі, засипаній камінцями. Збоку й ззаду—там, де я щойно лежала, — височів невеличкий пагорбок, теж обсипаний камінцями й трісками. Поряд лежали листки від штучного дерева—червоні, схожі на краплини крові. І лаванда з розірваних подушок, і подертий на клапті одяг — сорочки, штани, навіть перекручена спідня білизна. Все це, мабуть, засмокталося до діри в підлозі разом зі мною.  

Над моєю головою чорніло провалля. Чи воно пронизувало увесь шар землі й виходило до вестибюля магазину, чи його краї обвалились, поховавши мене живцем, — я не могла сказати. Вогник свічки був надто слабенький, щоб сягнути так далеко.  

Зате він чудово освітлював сірі муровані стіни довкола мене. Я радше відчувала, ніж бачила, що ці стіни утворюють наді мною арку, верх якої прорізає темна щілина. Я перебувала в камері, спорудженій людськими руками, невідомо якій завширшки. І раптом я зрозуміла, що це за камера.  

В’язниця. Сумнозвісна Королівська в’язниця. Джордж. як завжди, мав рацію: частина цієї в’язниці дотепер збереглась під землею, і розлючений Полтергейст пробив до неї дорогу.  

Певним чином він прислужився мені, привівши до центру навали привидів у Челсі. Так, це було Джерело і Полтергей- ста, й моторошної постаті, що рачкує, і всього цього жаху.  

Ніби на підтвердження свого здогаду, я розгледіла за якихось три ярди від себе кістяк. Він висовував із землі свій череп, простягав уперед кощаві руки. На мить я навіть подумала, чи не вбила когось, коли падала сюди, та відразу зрозуміла, які це дурниці. Адже кістяк — стародавній!  

— Привіт! — сказала я, поглянувши на кістяк. — Пробач...  

Кістяк нічого не відповів.  

Гаразд. довелося пробачити йому погані манери. Я поволі підвелася й, хитаючись, ступила кілька кроків уперед, кривлячись від смердючого диму, що клубочився коло свічки.  

Зусібіч мене оточували муровані стіни — вологі, вкриті білою пліснявою. Стіни тяглись удалину, тож я почувалась так, ніби мене засмоктує в тунель, помалу наближаючи до чогось лиховісного й неминучого. Відчуття було не дуже приємне, надто коли врахувати, що мені досі наморочилось у голові. Я глибоко вдихнула й притулилась до стіни.  

Тільки-но моя голова торкнулась каменя, на мене полинуло відлуння минувшини. Голоси, що кричали, плакали, волали про порятунок. Прохід був повен людей, вони бігли повз мене й крізь мене, штовхались, лаялись. Повсюди панували відчай і страх. Мене закружляло, відірвало від стіни, викинуло на середину проходу...  

Я знову стояла сама серед цілковитої тиші, і в моїй руці догоряла свічка. Я дедалі ясніше чула відлуння минулого й не мала змоги навіть перепочити.  

Я оглянула стіну. До самісінької стелі вона була вкрита ледь помітними подряпинами — окремими словами, ініціалами, римськими цифрами. Слідами в'язнів, які жили й помирали тут...  

— Люсі..  

З пітьми, що розлягалась переді мною, знову долинув цей голос!