Читати книгу - "Тінь гори"

— Це, мабуть, мій щасливий день,— булькотів він, крутячи в руці батога.

— Я хочу внести заставу за трьох в’язнів.

— Що?

— Я хочу внести заставу за трьох в’язнів. Готівкою.

— Яких саме трьох? — запитав Диліп, а його обличчя перекосилось від підозри.

— Тих трьох, з яких ти вибиваєш усе лайно.

Він розреготався. І чому люди сміються, коли ти не намагаєшся бути кумедним? Ой, розумію: вони тебе сприймають як жарт.

— З радістю зроблю це,— вишкірився він.— За добру ціну. Але чи має для тебе значення той факт, що один з цих чоловіків зґвалтував кількох маленьких дівчаток, і я не знатиму який саме, доки не здобуду зізнання? Але, звісно ж, вибір за тобою.

От і спробуй вчинити правильно! У мене дзвеніло у вухах, і біль оживляв обличчя. То був такий лютий біль, який сіпається в тобі й не зупиняється, доки не станеться щось дуже хороше або дуже погане. Дзвоники не заспокоюються. Розбещувач дітей? Доля завжди є Соломоном.

— Я б хотів,— прохрипів я, а потім прочистив горло.— Я б хотів заплатити тобі за припинення побиття трьох в’язнів. То як, домовляємося?

— Ми домовимося за п’ятсот зелених,— вирішив він,— одразу ж, коли ти їх знайдеш.

Він знав, що вичистив у мене все до копієчки. І констебль завбачливо притримав сотку, яку я йому дав. Диліп аж роззявив рота, коли я витягнув із сорочки ті банкноти та жбурнув їх на стіл.

— У мене ще вісімдесят в’язнів нагорі,— сказав він.— Може, заплатиш мені, щоб і вони були не биті?

Тієї миті, побитий і шалений, згадуючи, що тіло Лайзи було в цьому поліційному відділку і що кожен коп у будівлі бачив її мертвою, а ще знаючи, що Блискавичний Диліп побив Карлу, мабуть, прикувавши її до тих самих ґрат, що й мене, мені було байдуже. Я лише хотів, щоб крики хоч на деякий час зупинилися.

Я кинув на стіл більше грошей.

— На сьогодні, для всіх,— заявив я.

Він знову розреготався, збираючи гроші зі столу. Копи, що стояли у дверях, до нього приєдналися.

— Це була прибуткова ніч,— зауважив Диліп.— Я маю частіше тебе лупцювати.

Я виволікся з кабінету і почовгав по білому ґанку та сходах.

Пройшов попід аркою, що вела на вулицю, розуміючи, що придбав тишу на одну ніч, але над ними збиткуватимуться наступної ночі, а інших битимуть після них, і так щоночі.

Я нічого не зупинив, бо всі гроші світу не здатні купити миру і вся жорстокість не зупиниться, поки доброта не стане єдиним королем.

До мене під’їхав чорний лімузин, і з нього вийшла Карла разом з Дідьє і Навіном. Моя радість стала гепардом, що вільно бігав по савані втіхи. І біль утік геть, злякавшись любові.

Вони обійняли мене і провели до автомобіля.

— З тобою все гаразд? — запитала Карла, торкаючись мого обличчя холодною рукою.

— Зі мною все гаразд. Як ви дізналися, що мене випустили ?

— Ми чекали. Дідьє нам зателефонував, і ми чекали на тому боці дороги, біля «Лео». Ми побачили, як тебе викинули з відділку, і дали хвилинку, щоб спам’ятатися.

— Це була ідея Карли,— додав Навін.— Вона сказала: дозвольмо йому одягнути штани на самоті. Потім ми саме збиралися тебе забрати, як під’їхав чорний «амбасадор».

— А потім, коли він поїхав, ти повернувся всередину,— сказав Дідьє.

— Що здалося трохи нахабним,— посміхнувся Навін,— тож ми знову чекали, готуючись до звільнення, аж тут ти й сам вийшов.

— У нас є новини,— повідомив Дідьє.

— Які новини?

— Вішну трохи побазікав зі мною після твого від’їзду,— розповів Дідьє.— Він розкрив мені ім’я того, хто ходив з Конкеноном до Лайзи.

— Хто?

— То був Ранджит,— видала Карла, забираючи в Дідьє цигарку.

— Твій Ранджит?

— З подружньої точки зору, так,— мовила вона.— Але здається, що я можу овдовіти ще до розлучення.

Ранджит? Я пригадав, як він перелякався, коли я приперся в його офіс у пошуках Карли. Він думав, що я знав. Ось чому він був таким нажаханий.

— Де він?

— Він злиняв з міста,— сказала Карла.— Я обдзвонила всіх його друзів. Я виїла їм усі мізки, але ніхто не бачив його зі вчорашнього вечора. Секретарка забронювала для нього квиток на авіарейс до Делі. Після приземлення він розчинився в повітрі. Він може бути будь-де.

— Ми його знайдемо,— заприсягся Навін.— Він занадто успішний, щоб надовго залягти на дно.

Карла розреготалася.

— Ти це вдало підмітив. Рано чи пізно він виповзе по ковток брудного повітря.

— Ліне, тепер ти можеш розслабитися,— додав Дідьє,— бо таємницю розкрито.

— Дякую, Дідьє,— промовив я, віддаючи Карлі її флягу.— Вона не розкрита, але ми принаймні знаємо того, хто може все прояснити.

— Саме так,— завершила Карла.— І поки ми шукатимемо Ранджита, необхідно зосередитися на інших нагальних питаннях. Шантараме, тебе наче поїзд переїхав.

— Пробачте за вторгнення,— звернувся офіційно одягнений водій.— Але чи можу я запропонувати аптечку, сер?

— Це ти, Рендалле?

— Це справді я, пане Ліне, сер. Можу я запропонувати аптечку і, можливо, ще й вологого рушника?

— Можеш, Рендалле,— дозволив я.— І як же ти почав керувати цим великим чорним баром на вулицях Бомбея?

— Міс Карла запропонувала мені її обслуговувати,— повідав Рендалл, передаючи аптечку.

— Облиш це, Рендалле,— посміхнулася Карла.— Ніхто не подає в цьому авто нічого, крім напоїв та аптечок.

Я глянув на Карлу. Вона знизала плечима, відкрила свою кишенькову фляжку, змочила горілкою шматок марлі й дала мені.

— До дна, Шантараме.

— Залюбки, міс Карло,— сказав я, посміхаючись на її спритність: здобула собі бармена з готелю «Магеш».

Вона промила кілька порізів на моєму обличчі, голові й зап’ястках досить уміло, бо робила це й раніше для багатьох солдатів. Один з найкращих друзів Карли в компанії Хадербгая був кутовим, який тримав бійців на ногах. Він навчив Карлу всього, що знав сам, і вона також стала хорошою кутовою.

— Куди, міс Карла? — запитав Рендалл.— Хоча пункт призначення — це, звісно, уже подорож.

— Куди ти хочеш потрапити? — захихотіла Карла, звертаючись до мене.

Куди я хотів поїхати? Я хотів попрощатися з Лайзою разом з друзями і дозволити гілці скорботи відчахнутися. Інформація, що