Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

– Що я з ним робити буду? Головонько моя бідна! – заводила Параня.

– Цить, жінко! Не заводи; ми ту повартуємо коло него, а завтра, дасть Бог дочекати, треба дати знати війтові, аби з ним що робив, як не прийде до розуму, – радив один мужик.

– У Львові, бачусь, чи де, є такий шпиталь для тих? – питав другий мужик.

– Та є, але треба би платити: а ту звідки потягне?

– Прийшло би на громаду платити?

– А що ж ти гадав?

– Чей єго Бог милосердний простить! – сказав‚ зітхнувши‚ один з мужиків.

Вони посідали на лаві, позакурювали короткі люльки і сиділи мовчки. Баби стояли в дверях і шептали, дивлячися на хворого, що, вп’яливши очі в стелю, лежав, не зважаючи на нікого і на ніщо.

– Ба, з чого би то? – питала шепотом одна баба.

– З насланя… – відповіла друга.

– З насланя? А може, з даня? Та від кого би дане?

– А Шуличка? Вона знає… – цілком стиха говорила баба.

– З того би єму таке прийшло?

– Ідіть геть! З даня минутися можна, – сказала баба, і вони зачали розходитися одна по другій додому.

По дорозі вступали вони до сусідів; пукали до вікон; вистрашений сусід вибігав до сіней і через заперті двері питав:

– Хто там?

– Та я, Василиха…

– Що там таке?

– Ви нічо не чули?

– Нічо; горить, Боже хрань, чи що?

– Гнат з розуму зійшов, жінку зарізати хотів; ціла громада тамки-таки вартує.

В кілька хвиль отвиралась зі свистом дерев’яна засува, отвиралися скриплячі двері, і сусід з жінкою, накинувши що попало, біг дивитися на Гната.

Було вже пізно. На голубім небі – небо буває навесні цілком інакше, як в інших порах року, – блищали зорі. Одні світили ясно і спокійно, другі блимали, як полумінь свічки, що за найменшим подувом клониться, миготить; «косарі», йдучи рівно один за другим, підійнялися високо на сіножаті небесній, «квочка»[87] хилилася до заходу, а коли б був хто в тій тишині північній приложив вухо до землі, був би чув веселі звуки великодніх дзвонів, співи гагілок у рахманів, бо тепер саме доплили шкарлущі з свяченого яйця, кинені на воду, до їх незнаного краю.

В селі було тихо; лише від часу до часу чуйний пес гавканням переривав тишину нічну. І наче дивувалась тишина, що хтось перебиває їй – і ще раз відгомоном повторювала, здивована, уривисту собачу лайку.

Вуличкою, що вела до Гнатової хати, переходили мужики, йдучи повільно; бігцем спішили цікаві баби, щоби подивитися на чуже «покаяніє».

Гнат лежав на постелі, не заплющуючи очей: він поглядав в сторону створених дверей, і на лиці його пробивався страх і внутрішня боротьба.

– У головах Мафтей і Марко, у ногах Лука і Іоан євангелісти святі, – говорив він, дивлячись уперед себе, – нечиста сила ломить мене… Студеним вітром преся в хату… Сту-де-но-о… – бурмотав він невиразно і трясся, мов у лихоманці; зуби сікли одні о другі.

Параня стягла з жердки кожух й полотнянку і обкривала Гната. Мужики сиділи з люльками в зубах, дрімаючи.

– Боже, в Тройці Святій, поможи мені, грішному! Дай мені силу втерпіти отсю муку! Ти мене нагородиш – даш мені силу над всі люди… Огонь, град, голод, дух бурен… Сімдесят сім примов ранішних, сімдесят сім полуденішних… сімдесят сім північних… Куди лізеш?! – кричав хворий в нестямі. Очі його йшли в стовп, і він намагався цілим тілом утікати. – Цілий черво-о-оний… Копитом гребе землю… Не сядеш коло мене! Луко! Іоане! Ратуйте мене, грішного! О-оох!.. – ричав майже Гнат і знов припадав на постіль і примикав очі.

– А то єго мучить! Сила Божа!.. – шептали, проснувшись, мужики.

– Муку має велику; може би, Євангеліє над ним?

– Де тепер Євангеліє? Ніч, пізна година…

– На що мене родила мати моя? Світ цілий – гріхи… Війт, присяжний, радні – один гріх; на священиках – гріхи… В «беззаконіях» родила мя мати моя… На припечі чорний кіт! Во ім’я Отця, і Сина, і Святого… Пішов у каглу[88]… Хе, хе, хе!.. Євангелісти! Дивіть, у каглу пішов той ворог… Хе, хе, хе!.. – перекрививши рот і вп’яливши очі на припіч, несамовито реготався хворий.

– Може би, єму сповіді? – радилися мужики.

– Вар’ята сповідати?

– А Василенкова?

– Що?! Василенкова-а? Ту Божа річ іде: євангелістів видить… Ту не єго робота – мантій,[89] – відказували декотрі.

– Спо-о-овіді? Мені сповіді? – звернувшися на хату, питав Гнат. – Я грішний, грішний, грішний… Сповіді мені? Перед усіма людьми, перед цілим світом скажу гріхи мої…

– Перед людьми? – здивовані питали мужики.

– Перед усіма сповідь зроблю, перед усіма встид свій відкрию, у покаянію суду Божого чекати буду… Скличте ціле село, бийте у великий дзвін! Я сповідатися буду з гріхів своїх! – говорив, просячи мужиків, хворий.

– Може, єму Пан Біг дав, аби він перед народом уповів свої гріхи? Хто знає Божу волю? – шептали мужики.

– Пан Біг любий простить єго; хто знає, що ще з него буде? Він чотирьох євангелістів видить…

– З таких потому великі ворожбити.

– Чи до худоби, чи до людей: все може.

– І град відверне, градову хмару бурить.

– А Василенків?

– Е! Той з тим, що в болоті, тримає.

– Ба, чи?

– Казав Дмитро Ханенків: «Я, – каже, – уходжу підвечір до него, щось ми був бик заслаб, най з тим часом іде! а він сидить за столом та й бавиться з лялькою; я, – каже, – в двері – а лялька скіць за образи…»

– Боже, заступи!

– То Ханенків, кажете, видів?

– Божився, на чім світ стоїть, що видів.

– Такі, що з тим, щез би, тримають, то вперед, ніж стануть на ворожбитів, кажуть, Христа дванайцятьма різками по лиці б’ють…

– Кара каренна!..

– А по смерті що?

– Та що? Бере душу той у болото з собою.

– А той, що з Богом держить руку?

– Тоті з книжок, з письма знають; з Божої ласки помагають людям; але як їх нечиста сила переможе, то смерть без часу!

– А душа що?

– Душа Божа; а як же би інакше? З Богом держить і Божий є.

– А град?

– Бурить градову хмару примовами.

– Як переможе нечисту силу, то град іде на ліси, а як заслабий, то, сохрань Господи, яка кара від граду! Лише роздрочить пусто.

– То тяжка річ з тим боротися…

– Що кому Бог призначив: так уже написано.

– А Василенків що? Мало не минувся.

– Були розумні та й трафили ще