Читати книгу - "«Ілюстрована Історія України»"

В своїй інструкції цариця вказувала на ріжні сторони українського житя, на котрі Румянцев мав звернути особливу увагу. Поручало ся йому зробити перепись України, щоб вияснити її заможність і привести до того, аби з неї росийська казна (скарб) мала безпосередні доходи. Показували ся ріжні неприємні правительству прикмети українського устрою, і особливо—що повного закріпощення селян на Українї не було, а селяне могли переходити від одного пана до другого; таку свободу, незнану вже давно в Московщинї, цариця не вважала можливим терпіти на Українї, тому наказувала Румянцеву зробити їй край. Найбільше ж уважати веліла на українську „внутрішню ненависть" против великоросийського народу, особливо серед старшини— наказувала дуже стежити за нею та всякими способами розвивати довірє і прихильність до росийського правительства серед простого народу, щоб старшина не могла на нїм оперти ся. Для сього наказувала вести дїло так, щоб народови представляти користь від нових порядків—що вони визволяють нарід від кривд старшинських та панських і під московським правліннем йому буде краще як під гетьманським.

Стара се була політика— підіймати нарід на старшину, та трудно було народови показати користь від нових порядків, коли між ними мало бути й скасованнє останків селянської свободи, які ще зістали ся на Українї, признаннє за старшиною дворянських прав росийських і пересадженнє на Україну московських порядків з Їх лютим кріпацтвом і повною безправністю народньою. „Генеральна перепись" України, вчинена Румянцевим, зістала ся важним джерелом для пізнання старого житя Гетьманщини, але не полекшила долї народньої. Румянцев, сам одержавши великі маєтности на Українї, став дивити ся на селянські справи очима українського пана і нїякої полекші нївід нього ні від иньших великоруських начальників українське селянство не мало. Навпаки, всї ті кріпацькі порядки, які старшина досі помалу заводила в своїх маєтках (знов таки при ласкавій помочи росийських властей), тепер поширено, скріплено і припечатано властю правительства і царським законам, і становище українського селянства дуже погіршило ся під новими росийськими порядками і правлїннєм росийських начальників, вихованих в кріпацьких порядках Московщини.

Лекше було Румянцеву сповняти накази цариці в справі стеження за старшиною та всякою „внутрішнею ненавистею", або як пізнїйше се називало ся—українським сепаратизмом. Тут Румянцев показував такий запал, що навіть самій цариці приходило ся його стримувати та заспокоювати, щоб не горячив ся непотрібно. Особливо роздражнили його вибори в росийську комісію уложенія в 1767 р., коли цариця наказала з усїх сторін, а в тім і з України вислати виборних депутатів від усякого стану людей і дати їм писаний наказ, чого люди хочуть: яких законів і порядків їм треба при укладанню „уложенія" — нових законів для Росії. При тім уся українська людність—не тільки старшина, але також козаки, міщани, духовні—всї заявляли бажання, щоб вернено Україні її давні права і порядки, по статям Богдана Хмельницького, вибрано знову гетьмана, і таке иньше. Се луже гнівало Румянцева. Він і сам і через розісланих на місця офіцерів силкував ся вплинути на громадянство, щоб не виступало з такими бажаннями, вибирало людей „уміркованих"; навіть цензурував і касував інструкції, де такі автономні жадання виявляли ся найбільш сильно, і віддавав під суд тих, що найбільш проявили себе такими жаданнами. В ніжинськім полку тутешнє „шляхецтво" (старшина) вибрало депутатом „уміркованого" чоловіка (Селецького на імя) і він не схотїв прийняти інструкції, написаній в автономнім напрямі, з відновленнєм гетьманства і українських порядків. Тоді старшина вибрала иньшого депутата; за се Румянцев віддав під воєнний суд усіх, що складали наказ і скидали Селецького, а суд засудив не більше не меньше як 33 особи на кару смерти за се! При конфірмації кару зменьшено—на восьмимісячну вязницю.

Не вважаючи на всї такі заходи і суворі кари Румянцева, українське громадянство, як я сказав, все таки однодушне у всіх наказах провело сю лїнїю—жаданнє української автономії. Вважало хвилю рішучою і за обовязок собі ставило подати свої жадання, не оглядаючи ся на гнїв і кари всесильного намістника. Правда, з проекту нового уложенія нічого не вийшло і сї вибори в комісію уложенія і дані їй накази зістали ся тільки незвичайно виразнимим проявом тодїшнїх бажань і змагань Українців, а заразом характеристичним малюнком відносин українських під правлїннєм нового намістника. Треба одначе завважити, що сама цариця спокійнїйше приймала сї прояви українських настроїв і бажань ніж її намісник. На гнївні скарги Румянцева на українське „коварство і своєвільство" вона радила йому не надавати всьому тому великої ваги. Вона сподївала ся, що з часом „охота до урядів, а особливо до жаловання (пенсій) переможе сї погляди старих часів" — що всї оті бажання автономії і окремішности не устоять перед натиском прави тельственної політики і тих вигод, які вона відкриє перед покорними і послушними. Та й не помила ся справді.

Подібно як у Гетьманщині виявив ся такий же потяг до старих козацьких порядків в сусїднїй Слобідшині. В тім самім часї як касовано гетьманство в Гетьманщинї (1763—4 рр.) в Слобідщинї скасовано полковий козацький устрій, подібний до Гетьманщини, і зроблено губернію Слобідську на взірець иньших росийських губерній, козацькі полки перемінено в гусарські, а козаків замість давнїйшої служби обложено подушним податком, як селян. Козацтво було з того дуже не вдоволене і при виборах і тут проявили ся протести і бажання, щоб повернено старі порядки. Але вони так само зістали ся без успіхів, як і в Гетьманщині—та й виступали далеко слабше нїж там.

113. Руйнованне Сїчи

Сильне вражіннє як прояв нового напряму правительственної політики зробило на Україні також зруйнованнє і скасованнє Сїчи.

Правда, остання Січ, перенесена в тридцятих роках на росийську територію, була вже тільки слабою тїню старої Сїчи. Впросившись назад під росийську зверхність вона мусїла покірно сповняти жадання росийського правительства, що хотіло роспоряджати ся Сїчовиками по своїй волї як і городовими козаками, і сїчова старшина, бачучи що з ним не спорити ся, старала ся чинити його волю. Запорожці зносили тяжкі походи, складали свої голови в війнах з Туреччиною і Кримом, сповняли ріжні служби, які на нього покладало росийське правительство. Як у першій турецькій війні, в 1730-х роках, так і в другій, що почала ся 1768 року, Запорозьке військо брало неустанну участь, висилало по кілька тисяч Січовиків в походи з росийською армією, вело партизанську, підїздову війну, воювало на своїх чайках з турецькою фльотою, несло сторожову і всяку иньшу службу й діставало похвальні грамоти від цариці. Але все се не ратувало Запороже від нарікань і жалів