Читати книгу - "Яр"

— Правда, що євреїв... у яру?

Він тільки стомлено махнув рукою й повторив те саме слово:

— Погано, дуже погано...

Тепер він сидів якраз навпроти мене, нахиливши голову й звівши білі брови.

— Підійдіть ближче, — сказав мені лейтенант, і це я зрозумів без перекладача, хоч той і перетранслював його наказ.

Я підступив ще на кроків кілька ближче. Під ногами в мене була велика мокра пляма. Я зрозумів, що тут переді мною допитували Степана Базарного й замили підлогу. Так само робив колись кат Костя з чотирма трикутничками в малиновій петлиці.

— Прізвище?

Як назвався. Лейтенант зробив якусь помітку в спискові.

— Де ви були, коли пішов під укіс поїзд? — поспитав він, і говорив так швидко, що я майже нічого не второпав і глянув на перекладача.

— Якого поїзда? — на всяк випадок перепитав я.

— З цистернами бензину! — підвищив тон лейтенант.

— Удома був.

— Хто це може підтвердити?

— Мої батьки... сестра.

— Родичі — не свідки, — сказав німець. — Хто ще?

Я почав пригадувати, хто бачив мене в цей час, але мозок став схожий на драглі.

— Хто ще? — Німець утрачав витримку, але я не обзивався. — Хто ще?

Лейтенант устав, тоді знову сів і кинув коротке слово:

— Макс!

Я настовбурчився. Макс устав і якось боком підійшов до мене, уникаючи дивитись у вічі. Що він зробить? Невже вдарить мене?

І він ударив у вухо. Я ледве встояв на ногах.

— Макс! — пролунала нова команда, і молодий німець ударив мене вдруге. Цього разу я заточився й упав навколішки. Мені навіть на думку не спало боронитися, хоч руки в мене були вільні. Я не знати нащо повторював про себе: «Знайомтеся прогресивний хлопець... Знайомтеся — прогресивний хлопець...» У вухах дзвеніло й бринчало, і ноги стали м'які й неслухняні, мов попереламувані. «Знайомтеся — прогресивний хлопець...» Від третього удару в мене репнула спідня губа, і я раз у раз обтирав її зворотом долоні. Я й не чув, коли до кімнати увійшов начальник поліції Афіноґен Горобцов, думав тільки про те, чи почне Макс битися й чобітьми. У Лук'янівській тюрмі у Києві Костя та його начальник Семен Семенович вдавалися до чобіт лише тоді, коли відчували безсилля. «Знайомтеся — прогресивний хлопець...» Але німець облишив мене й пішов на місце.

Я подивився йому вслід, по тому глянув на лейтенанта. Шанобливо схилившись, перед ним стояв Афіноґен і щось шептав перекладачеві. Німець сказав «добре», начальник української поліції підійшов до мене й потяг за рукав до дверей. Ідучи за своїм несподіваним рятівником, я мов у трансі сам собі повторив: «Знайомтеся — прогресивний хлопець...»

І тільки надворі та мана спала з мене. Я облизав закривавлену спідню губу, яка набрякла й відкопилилась, і лише тепер постеріг, що ми вийшли не з поліції, а з німецької комендатури. Що ж трапилось? Невже ці два будинки сполучаються через дорогу підземними тунелем? Тоді я зіставив свої вчорашні враження з цим відкриттям. І справді, так воно й мусило бути. Коридор, яким учора після арешту мене вели, був надто довгий. Ми ввійшли в будинок колишнього райвиконкому, півкрила якого займала тепер управа, а решту — поліція, і Афіноґен привів мене до свого невеликого кабінету.

— Видите, Максим Архипович, до чего дошло, — сказав із докором у голосі Афіноґен. — А я же вам когда еще говорил!

Він підсунув мені стільця й простяг німецькі сиґарети:

— Закуривайте.

Я тремтячими руками почав розминати сиґаретку, Афіноґен клацнув запальничкою німецького ж виробу.

— А если бы послушали меня... С вашим образованием, Максим Архипович, вы бы давно стали, та'ска'ть, большим человеком. Теперь кадров маловато.

Сиґарета видалася напродиво міцною, таких я досі не курив, і мої нерви почали потроху заспокоюватися. На всяк випадок я простяг руку по ще одну, коробка лежала біля мого ліктя, й Афіноґен удруге послужливо клацнув запальничкою. Я знайшов у собі сили навіть пожартувати:

— На безлюдді й Хома — чоловік. Це ви хотіли сказати, пане М...М... Афіноґене?

— Да что вы, что вы, Максим Архипович! Разве вы не знаете, как я к вам... Ну разве такое можно подумать?

Він підійшов, поклав мені руку на плече й сказав:

— Идите к нам.

Я знав, що він має на увазі, але прикинувся нетямущим:

— Я й так у вас.

— Да нет! — нетерпелививсь Афіноґен. — К нам, ну, на работу!

А мені знову, не вперше сьогодні, згадалася Ганна Базилевич. Я сказав начальникові поліції:

— Що ж я тут робитиму? Євреїв ви вже без мене передавили.

Я сподівавсь, Афіноґен розгубиться й почне белькотати, але він спокійно завважив:

— Работы еще сколько угодно. Евреи одно, а...

— Комуністи? — підказав я.

— Да и комунисты, и... националисты, и какая хотите шваль!

— Пане Афіноґене, — поспитав я, — а хто спустив з рейок поїзд?

— Какой? Тот, что позавчера? Узнаем!

Афіноґен нервово затарабанив пальцями по столі, і мені здалося, що він розсердився на мене за це запитання. Я відхилився трохи вбік:

— Що за людина цей... Степан Базарний?

— А вы его знаєте? — враз пожвавішав начальник поліції.