Читати книгу - "Яр"

— Трохи.

— С каких пор? Когда вы с ним последний раз виделись?

Я всміхнувся й розчарував його:

— Ще до мого арешту в тридцять сьомому році.

— Он был в комсомоле?

— Не думаю. Я тільки знаю, що він погано вчився в школі.

— И я не думаю, — погодився Афіноґен. — По крайней мере, та'ска'ть...

Але він не доказав своєї думки. Його увагу привернула проста німецька автомашина, що виїхала з двору вкраїнської поліції. Він раптом утратив цікавість і до Степана Базарного, і до мене, і заквапився:

— Приходите, Максим Архипович, завтра, и мы с вами об этом еще поговорим.

— Хто вас цікавить? — запитав я. — Степан же Базарний, мабуть, тут ні до чого...

— Ні до чого? — повторив українською мовою Афіноґен. — Его пальцы обнаружили на прокламациях.

— На яких... прокламаціях?

— Да, — схаменувся він, згадавши, що ляпнув зайвого. Але таки додав: — Понавешивали тут дней десять тому назад.

Він простяг мені руку й ще раз нагадав:

— Так завтра придете?

— Добре, — сказав я й рушив до дверей.

У коридорі я здогадався. Тут же, через коридор, працював Олег Попович, але я не мав чого йому повідомити, і подався геть. А він-таки здибав мене сам і мовчки вхопив попід руку. Я не впирався, і ми йшли мовчки. І лише у своєму кабінетику він дав волю словам:

— Боже, як тебе загримували! Просто а-ля Ігор Іллінський... Били?

Я криво посміхнувся. Моя нижня губа, певно, і справді вражала сторонніх. Олег засоромився:

— Ще й питаю! А як випустили?

— Афіноґен, — відповів я лаконічно.

— Таки виручив, собайло... За свою шкуру тремтить. То скажи ж хоч, що воно там і хто воно.

Я коротко розповів.

— А Степан... Базарний?

Мені пригадалась Афіноґенова репліка, і я відверто переказав її Олегові. Олег випалив дві самокрутки, перше ніж обізвався.

— Значить, отак... — проказав він нарешті. — У ряднині?.. У ряднині?..

Той зовнішній спокій, що допіру охопив мене, був, напевно, своєрідним шоком, бо в цю мить я відчув, як усе тіло моє проймається колючим електричними голочками. Олегове хвилювання почало передаватися й мені. Я прошепотів:

— У ряднині...

Удома я застав справжній похорон. Мати заголосила й учепилася мені на шию, батько відвернувсь і поквапливо пішов у садок. Марії ще не було з роботи.

— Свята Богородице со младенцем! Боже мій, Максимочку, за що ж то тебе так-о-о?.. — плакала мати.

Очі в неї були червоні й набряклі, певно, проплакала цю ніч і ці два дні, доки я валявся по комендатурах. Нашвидку вмившись коло діжки під ринвою, я не витримав і ліг на тапчані в коморі. Мене раптом смертельно потягло на сон, і я заснув.

Збудив мене материн голос:

— А тут, а тут, осісьо він.

Я розплющив очі, але нічого не побачив. Була вже, певно, пізня пора, коли не ніч.

— Хто там такий? — спросоння поспитав я.

— Свої... — сказало з темряви голосом Олега Поповича. — Ти спиш?

— Ні, в креймашки граюся, — огризнувся я, ще не до пуття прокліпавшись.

— Повезли, — мовив Олег, і я не міг уторопати нічого.

Тоді раптом прокинувся, і жахлива думка різонула мені груди.

— Повезли? К... куди?

Олег сів поряд на тапчані, і тапчан жалібно зарипів.

— Одних у концтабір, других... до яру.

— Хто вам це сказав, Олегу? — по якісь хвилі спитав я.

— Афіноґен.

— Отак прямо?

— Ні, але я все зрозумів. Це було годину тому. Посаджали всіх у дві машини, хоч вони влізли б і в одну.

Я намагався вхопити його логічну нитку.

— Це ще не доказ.

— Не будь наївним, Нетреба! — з притиском промовив Олег. — По-перше, Афіноґен визнав: до концтабору. По-друге, в одній машині поїхали й наші поліцаї, а в другій — самі німці. Я спитав Афіноґена, чому це так, і він затикався. Я все зрозумів, Нетреба.

— А Степана Базарного?

— І його в тій машині, де самі німці.

Похитуючись на рипкому тапчані, Олег додав:

— Він нікого не виказав.

— Ви... певні?

— Певен.

Мені й досі страшенно пекла розбита Максом губа, яка щойно знову тріснула, від того, а може, і не тільки від того, боліла голова, просто розколювалась. Але ще дужче пекло в грудях. Я встав і заходився навпомацки шукати на верстаті свій кисет. Але він мов у воду шубовснув.

Олег дістав своє причандалля, і ми почали крутити цигарки, розсипаючи махорку на себе.

— Всіх і повезли?

— Всіх... ні, душ п'ять випустили.

Я думав про свого сусіду, якого навіть на ймення не знав. Чи ж і його повезли? І куди?

Перед очима стояли червоні й зелені кола; так у мене завсіди починалась температура.