Читати книгу - "Яр"

— Марія вдома?

Олег не відповів, певно, чогось образився, хоч я запитував без жодного підтексту, просто так, не знаю й сам, нащо. Цю мить мені не хотілося бачити не те що Марію, а й самого себе. Я відкинувся на тапчані й заплющив очі, щоб не бачити ті жахливі кола. І вже крізь хворобливий напівсон почув:

— Іди в поліцію, Нетреба!

Але я не мав сили навіть розтулити вуста. Олег присвітив запальничкою, промимрив щось і пішов, прихиливши двері комори. Пам'ятаю, ще приходила мати, благала хоч трохи попоїсти, і я щось їй навіть відповідав, а потім усе попливло, і свідомість моя провалилася в темну гарячу яму.

Вранці я відчув себе досить добре, навіть розбита Максом губа відтухла і стяглась. Ота підсвідома думка, що зародилась у мені ще минулої ночі, тепер викристалізувалася в конкретне рішення. Я вже знав, що робити, і це додавало настрою.

Я встав і поголився, бо за ці дні обріс, мов лісовий циган.

— Попоїси, Максимочку?

Авжеж, я мусив попоїсти, бо за двоє діб із'їв тільки ту черству скибку чорного хліба! Поглянувши в дзеркало, я здивувався. На скронях блищали сріблом кучеряві й цупкі сиві волосинки. Батька день не було, певно, подавсь на пошуки «сировини», яка навряд чи тепер мені знадобиться.

— Де Марія?

— Вже пішла, пішла вже... — Мати збиралася щось у мене спитати, бо увесь час, лаштуючи сніданок, нервово підкахикувала. Я знав, що то за знак, і чекав. Нарешті вона спитала: — Що з нашою Марією, Максимочку? Га? Свята Богородице со младенцом! Вона вже й не балакає, ні до мене, ні до батька... Ходе, як нехрещена проти Паски... Вона тобі нічого не теєчки, га?

Маріїна поведінка й мене дивувала, та я не сказав матері нічого. За Олега Поповича вона й сама мусила знати, краще, ніж я. У нашій родині не мали звички лізти одне одному в душу. Марія, зрештою, людина доросла, старша й за мене, і розбереться, що до чого. А коли треба буде допомога — скаже.

Так приблизно я й відповів матері снідаючи. Вона повторила своє «свята Богородице со младенцом», кивнула в бік свого улюбленого образа в кутку, але більше не допитувалася. Я також мимохіть подякував Богородиці, що не зрадила мене. За нею лежав подарований батьком пістолет калібру шість, тридцять п'ять, і де б я тепер був, коли б оті позавчорашні поліцаї надумалися зробити бодай такий-сякий обшук?

Я пішов до Поповича, та в управі його не було, і довелося чекати.

Вийшовши з будинку, я сів на низенькому штахетничку й скрутив цигарку. Повз мене туди й сюди сновигали люди, дехто вітався, інші були незнайомі. Мою увагу привернула група поліцаїв. Може б, я й не глянув у їхній бік, але вони розмовляли між собою по-російському, а цієї мови, крім, хіба, від Афіноґена Горобцова, я вже давно не чув у Ярі. Коли поліцаї проходили повз мене, я навмисне поспитав, котра година.

— Півдванадцятого, — відповів мені один з них українською, нехай і не літературною мовою, і я страшенно здивувався. Мені пригадалась одна гумореска чи Остапа Вишні, чи його брата Чечвянського: «В Бога віруєте? Та дома віруємо, а на роботі ні...»

— Здоров, Нетреба, — привітавсь Олег Попович. Він повернувся пізно — я просидів на штахетнику, як півень на сідалі, добрих дві години. Олег був худий і змарнілий. Десь-то й цьому чоловікові нелегкою видалась минула ніч. Я поцікавився, що то за поліцаї, не знайомі мені, він одповів:

— Харків'яни. Сюди призначили їх на тому тижні.

— Міські?

— Міські. А ти чого так удень?

Ми пішли до його кабінету, і тільки там я сказав йому одне-єдине слово:

— Згода.

— З чим? — Здивувався Олег пильно втупивсь у мене.

— З тим.

— А... точніше?

— Згоден працювати в поліції.

Він почухав потилицю й нічого не відказав.

— Ви довго вмовляли мене, а тепер, здається, розгубилися. У чім річ, Олегу?

— Та ні, я просто не сподівався вже вламати тебе й...

— Що?

Він підійшов і потис мені руку.

— Нічого, Нетреба. Спасибі тобі. Нам зараз там потрібні свої люди.

— Невже серед поліцаїв усі такі запеклі, як Афіноґен? — задав я запитання, яке давно непокоїло мене.

Він серйозно подивився й проказав:

— Ні, не всі. Далеко не всі. Багато з них працює просто за шматок хліба та за одіж. Але... є й інші.

— І тут, у Ярі?

Мені, може, і не личило питати про це, та я схаменувся пізно. Бозна й що міг подумати Олег. Однак, він, либонь, і не образився.

— І тут, у Ярі. Ти думаєш, за ідею можна боротися тільки в Києві? Надійні люди скрізь потрібні. У наше розпорядження прийшло й четверо з отих, про кого ти питав: харків'ян.

— Як же ви їх знайшли? Так швидко...

— Не я їх, а вони мене. Організація — штука серйозна.

— Виходить, Олегу, ви й очолюєте її? — просто запитав я.

— В Ярі — я, — відповів він так само просто. — Не подобається?

— Байдуже, — ухилився я од відповіди. Тоді-таки не витримав: — Але ви здаєтеся мені людиною, яка надто багато плеще. З літератури я знаю інших підпільників...