Читати книгу - "Яр"

— Кому ж я щось розплескав?

— А хоча б і мені, — всміхнувся я й повторив: — Хоча б і мені. Чи не здається вам, Олегу, що ви надто довірливий?

Попович пішов за свій стіл, дістав із-під паперів складений учетверо аркуш, і простяг мені:

— Дивися!

Я переглянув. Це була та сама листівка, яку я вже читав уночі напередодні двадцять другого червня.

— Це мені знайоме.

— Бачив десь?

Я розповів. Олег знову склав папірчину й кинув її насеред столу.

— Тут і залишите? — здивувався я, показуючи очима на прокламацію.

— Нічого страшного. Мені дав її Афіноґен.

Я засміявся. Досить дивним були стосунки цих двох людей.

— А Стьопи нема...

У мене аж мурашки поза шкурою полізли. Я теж саме подумав про Степана Базарного.

— Він їх чіпляв. — Олег мав на увазі листівки. Учора це казав мені й Афіноґен. Але ж не тільки Степана повезли в яр, не тільки його самого...

Я поділився раптовою думкою з Олегом. Він зітхнув:

— Не тільки Степана. Та він про них нічого не сказав.

— Як ви знаєте?

— Знаю. Степан Базарний працював із тією групою, що в поліції. З них нікого не взяли. А тих... ми їх нікуди ще не залучили. То випадково.

— Так ви залишитеся без людей, — сказав я.

— Отож-то й воно, — погодився Попович. — Треба мати й у лісі загін, щоб було куди ховатися.

— У лісі вже є.

— Це ти про Кривого?

— Його прізвище Круть. Кузьма Круть.

Олег здивувався:

— Хіба? І правда, хтось мені вже казав про це, а хто — забув... Кузьма Круть?

— Він кривий на ногу. З народження.

Мені здалося, що Попович надто довго обдумує повідомлення, але він сказав зовсім інше:

— Як же його зробити, Нетреба, щоб Афіноґен поставив тебе на добру посаду?

— Ви про зарплату?

— Ні, не про зарплату...

— Тоді хай вам, Олегу, голова не болить. Я з Афіноґеном і сам зумію домовитись. Згадайте наші з ним стосунки. Мені це буде неважко прокрутити.

Олег пожвавився:

— Авжеж, я й не подумав. Останнім часом голова не те що болить — іде обертом. То з Богом уперед! — посміхнувся він.

Я встав, але перед очима мені майнула камера в підвалах і ті люди, яких викликали за абеткою: Андрійченко, Артюх, Бабій...

— Слухайте, Олегу, а того Бабія... теж?

— Здається, — невпевнено відповів він.

— А це не... родич Люди Бабій?

Олег пильно подивився на мене й проказав:

— Однофамілець.

Ми обидва зараз думали про Марію, хоч і не згадували її ймення, і Олег Попович не знати нащо заходився пояснювати:

— Я сьогодні бачив Люду... Випадково. То не її родич, вона б сказала.

І ніяково похилив голову. Мені теж стало незручно, і я швидко вийшов. Треба було йти до Афіноґена. Не знаю, що хотів од мене він, але я мав до начальника української поліції містечка Яра конкретну справу, і не щось інше, а саме це привело мене сюди.

Афіноґен був, як завше, підкреслено привітний, сьогодні навіть довше, ніж звично, тряс мені руку, допитувався про здоров'я батька та матері, згадав і сестру.

— Очень, оч-чень хорошо, здоровье — это все. Когда есть здоровье, человек может сделать все, что захочет. Ну, а вы же как? Вчера вам немного м-м... Извиняйте, Максим Архипович, они же не знали, кто вы и что вы...

Він був нижчий за мене й заглядав мені в вічі знизу, щиро всміхаючись. Але я бачив, що не тільки моє здоров'я цікавить його, тим паче здоров'я моїх кревних, і старанно підтримував нікчемну розмову про погоду, про се й про те. Я мав до нього конкретну справу, але ота його поведінка пантеличила, і не хотілося говорити нічого. Він почав здалеку, промацуючи мене очима.

— Я скажу, чтобы вам дали йоду из нашей аптечки, Максим Архипович. Теперь такого пустяка нигде не достать.

Він кивав на мою розсаджену губу, яка взялася шкуринкою. Я заспокоїв його:

— Нічого, пане Афіноґене, то дрібничка. У житті й не таке буває.

— А правда ваша, Максим Архипович, правда ваша. Чего только не бывает. Главное — чтобы люди один одного держались, скажу вам.

— То так, — не знаючи ще, куди він хилить, погодився я.

— Хорошо ведь вышло, что я вчера зашел в комендатуру?

Я кивнув і всміхнувся. Без його втручання і справді важко було передбачити, чим би кінчилась моя тюремна епопея за німецької влади.

— Давайте договоримся, Максим Архипович, — запропонував начальник поліції. — Вы будете держаться меня, а я — вас.

Я схилив голову набік, не дуже торопаючи його.

— Вы — меня, а я — вас, — повторив він і почав розвивати якусь поки що не зрозумілу мені теорію: — Я знаю, вы человек умный. Вам надо создать условия для... ну, для вашей, та'ска'ть, работы...