Читати книгу - "Під Савур-могилою"

Знову били довбиші в тулумбаси та барабани вслід січовим потугам, що зразу по Вальній раді вийшли водою й сушею на аґарян, бо Григор Дорошенко уже вів орду на московське військо з-під Раптова до Богуслава, а Андрій — на Умань. Та січовики не встигли й показатися орді, як вона була розбита стрільцями під Лисянкою. Григор опинився в полоні воєводи, а Андрій із рештками орди — аж у Криму. Здався без бою Самойловичевим козакам і білоцерківський полковник Степан Бутенко з містечками Насташкою, Синявкою та Ракишенкою, обнадіяний обіцяним йому рангом.

А тим часом ображений на Вальній раді гетьман Самойлович не пропустив на Запороги з Лівобіччя батов-валок із закупленим провіантом, фактично присвоївши його, і Сірко, дізнавшись про це, переказав на Січ затримати за те абасадорів Самойловича до прибуття батов-валок у цілості, після чого вигнати їх із Коша. Сам він, пославши малі загони по ординських помежжях, а чайкарів — аж під озеро Алібей та Кілію, відпасав коней в сусідстві з малими ногаями-буджаками.

Ішов час, і Сіркові загони під призвідством курінних Олекси Бородая та Якова і Василя Тимченків захопили без бою якихось Дорошенкових козаків і ординців на чолі з осавулом Іваном Мазепою. Козаки виявилися лівобережцями, що слідували як амбасадори до хана й султана з донесеннями та запрошувальними в поміч листами. Осавул Іван Мазепа, не криючись, оповів Сіркові на дознанні про скрутне становище чигиринського гетьмана, що лишився реґіментарем лише в Чигирині, Жаботині та Ведмедівці, повідомив про очікуваний прихід турецьких пішців-секбанів із чільцем Каплан-пашею і вершників-спагіїв із Мустафою-пашею.

Прийнявши козаків у свої загони, а ординців відпровадивши в Січ, Сірко лишив при собі осавула, як Дорошенкового прихильця, знавця турецької та ординської мов і з вкладника, відпровадивши Лавра Гука в Чигирин до гетьмана з порадою не віддавати гетьманські клейноди Самойловичу, як невбраному Правобіччям, а прибути самому в Січ для потрактовок із ним, Сірком.

— В Січ, пане-брате сотнику, поїхати не можу, бо боюся за мій стольний Чигирин,— говорив гетьман Гукові при послові Ромодановського Горяїнову.— А ще, боюся, щоб козаки не видали мене боярам, як донці свого доблія Степана Разю. Перекажи панові Іванові, що я без нього та його низовиків не буду вирішувати своєї долі і корисливому пристосуванцеві Самойловичу булави не віддам, як і міста,— запевнив він Лавра Гука, випровадивши того із супроводом аж у Суботів.

Що довше Сірко говорив із цікавим осавулом, відвідавши Челельник, Умань і Торговицю та погодивши свої дії проти аґарян із тамтешніми полками, то більше переймався необхідністю заміняти владолюбивого Самойловича. В Мазепі він бачив людина, який зможе навіть пришвидшити ту заміну. І кошовий отаман не помилився...

Отож, осавул Мазепа був спершу відпроваджений у Січ, звідти по поверненні провіанту Січі — до гетьмана Самойловича, якого той відпровадив у Москву, незмивно очорнивши його, як служку орди й турчинів. Сірко, слідкуючи через бизідників за шляхом осавули, тішився, що йому поталанило спровадити до царя незвичайного Дорошенкового й свого амбасадора, який уміло стоятиме проти Самойловича.

Посилаючи своїх вивідників за бранцями аж за Дністер, Сірко готувався зустріти ординських людоловів, виявлених у путі під Ташликом. Але, почувши про перебування шайтана Сірка в степу, ті спішно повернули на Кизи-Кермен, оточили вночі його основний загін так, що козаки ледь зуміли відбитися й опинилися в зашморгу. Бої тривали між ордою й оточеннями цілих три тижні, і хто зна, чим би скінчилися, коли б не джура Назар Оскарко та не сотник Лавро Гук.

Назар Оскарко з охочекомонцями, які знали ординську мову, переодягнувшись у татарське вбрання, пробралися у ворожий табір, побили пастухів, узнавши в них гасло, і відігнали через греблю аж у зарічище ординських коней, а Лавро Гук, вертаючи від Чигирина, зустрів за Кам'янкою загін козаків-вивідників і, наткнувшись на ординське кільце в степу, утямив, чого не дістає оточеним: запаливши знак на горі, пішов на сонні ординські лави своїм загоном, а Сірко із середини — своїм, і отак не лише розірвали кільце, а наголову розбили кінну й пішу орду, ще й вдень виловлюючи її рештки по наокружжях. Дві доби козаки хоронили забитих, арканили коней і збирали військове знаряддя: набої, луки, ятагани, одіж та сиричні шкури, якими пов'язали полонених коней та відправили їх у Січ.

За час, поки Сірко з козацтвом був у кільці, Каплан-паша в Поділлі відбив у ляхів Хотин, а Мустафа-паша зайняв для Дорошенка Бар, Підгайці, Меджибож, Ладижин і Умань. Полковник Ливон Мурашко, за порадою Дорошенка замкнувшись у фортеці, віддав Умань аґарянам без бою, і ті, спаливши її, повели, як і Каплан-паша з Хотина та околів, кількадесятитисячні ясири, серед яких одних козаків було більше чотирьох тисяч, до Кілії, де Сіркові чорноморці, як стало пізніше відомо, були наголову розбиті й потоплені.

Дізнавшись про прихід на Правобіччя орди й турків із призначеними султаном дванадцятьма пашами-кадіями, які керували відрубуванням голів і в мертвого населення, Самойлович і Ромодановський, що були вже у поході на Дорошенка за Чигирином, спішно покинули Правобіччя, радіючи, що населення тікає гуртами, юрмами й громадами до них на Лівобіччя. Цар через князя-стольника Волконського щедро нагородив Ромодановського й Самойловича, тішачись тим, що його високоранґовими холопами успішно оголюється край.

Для вивідок стану на Правобіччі, а головне — для тасування своїх замусолених шулерських карт, монарх дослав до Дорошенка двох слів: стольника Деремонтова і чернігівського полковника Бурковського з обітницями чигиринському гетьманові золотих гір і кисільно-молочно-медових рік у разі передачі ним булави та присяги вірно слугувати милістю Божою цареві-батюшці. Сли об'явили Дорошенкові при польських ачбасадорах, що Правобіччя «за бажанням людності» вже є в царській підданості і що Польща Бучацькою домовою із султаном анулювала Андрусівський мир.