Читати книгу - "Нічний цирк"

— Звичайно, дозволила, — буркає Марко.

— Можна я піднімуся? — питає Ізобель, смикаючи край шалі.

— Ні, — відповідає хлопець, кидаючи погляд на вікна. Слабке мерехтливе сяйво освітлює скло. — Будь ласка, просто скажи те, заради чого ти сюди прийшла.

Ізобель кривиться й оглядає вулицю — навколо темно й порожньо, лише холодний вітер гуляє, шурхаючи листям у канаві.

— Я хотіла попросити вибачення, — каже вона тихо. — За те, що не сказала про своє ворожіння. Я знаю: у тому, що сталося минулого року, частково є й моя провина.

— Проси вибачення в Селії, а не в мене.

— Я вже просила, — каже Ізобель. — Я знала, що вона закохана в когось, але думала, що це гер Тіссен. До тієї ночі я не знала, що це ти. Але його вона теж любила і втратила, а спричинила це я.

— Твоєї провини немає, — заспокоює її Марко. — Там було багато інших причин.

— У всього було занадто багато причин, — погоджується дівчина. — Я не збиралася занурюватися так глибоко. Лише хотіла допомогти. Хотіла пережити... це, і щоб усе було, як раніше.

— Ми не можемо повернутися назад, — каже хлопець. — Майже все вже не таке, як було раніше.

— Я знаю, — каже Ізобель. — Я не можу ненавидіти її. Намагалася. Але не можу навіть відчути до неї неприязнь. Вона знала, що я роками шпигувала за нею, і дозволяла мені продовжувати, ще й завжди ставилася до мене привітно. А ще я любила цирк. Відчувала, що нарешті потрапила додому, знайшла місце, де я своя. Спочатку я зрозуміла, що не варто захищати тебе від неї, а потім — що маю захищати всіх від вас двох. Я почала ворожити після того, як ти прийшов побачитися в Парижі, засмучений Деревом Бажань, але коли розкинула Селії карти, зрозуміла, що мушу продовжувати.

— Коли це було? — питає Марко.

— Тієї ночі в Празі, коли ми мали зустрітися, — відповідає дівчина. — Ти ніколи не дозволяв поворожити тобі. До минулого року не торкнувся жодної карти. Раніше я цього не розуміла. Не знаю, чи дозволила б цьому тривати так довго, якби мала іншу можливість. Щоб по-справжньому зрозуміти, що казали її карти, мені знадобилася мало не ціла вічність. Я не помічала нічого в себе під носом і викинула багато часу коту під хвіст. Між вами зажди щось було, навіть до вашої першої зустрічі. А я — просто забавка.

— Ти не була забавкою, — заперечує Марко.

— Ти колись кохав мене? — питає Ізобель.

— Ні, — зізнається хлопець, — думав, що покохаю, але...

Ізобель киває.

— Я думала, що кохав, — веде далі вона. — Була переконана, хоч ти ніколи цього й не казав. Я не розуміла різниці між тим, що було справжнім, і своїми мріями. Ваші почуття міцнішали, а я сподівалася, що вони тимчасові. Але це неправда. І ніколи не було правдою. Лише я була тимчасовою. І думала: якщо вона зникне, ти повернешся до мене.

— Якщо вона зникне, я перетворюся на ніщо, — каже Марко. — Ти варта більшого, ніж це.

Вони мовчки стоять на порожній вулиці, розділені холодним нічним повітрям.

— На добраніч, міс Мартін, — каже врешті Марко й починає підійматися сходами.

— Коли ворожиш, найважче правильно зрозуміти час, — каже Ізобель, і Марко зупиняється, обертаючись до неї. — Можливо, тому, що він завжди змінюється. Я ворожила безлічі людей на незліченну кількість речей, і завжди найважче було зрозуміти, про який ідеться час. Я давно це знаю і все одно досі дивуюся. Як довго я чекала на те, що було лише примарною можливістю! Завжди гадала, що це лише питання часу, але помилялася.

— Я не думав, що все триватиме так довго... — починає Марко, але віщунка уриває його.

— Це було питання вибору часу, — каже вона. — Того дня мій потяг спізнився. Того дня, коли ти загубив записник. Якби він прийшов вчасно, ми ніколи б не зустрілися. Може, ми й не мали зустрітися. Це була просто можливість, одна з тисячі, не така неминуча, як інші.

— Пробач, Ізобель, — укотре каже Марко. — Мені дуже шкода, що я втягнув тебе в цю гру. Мені шкода, що я не розповів раніше, що відчуваю до Селії. Не знаю, чого ще ти від мене хочеш.

Ізобель киває і щільніше загортається в шаль.

— Я ворожила декому тиждень тому, — каже вона. — Він був юний, значно молодший, ніж була я, коли зустріла тебе. Високий і незграбний, наче ще не звик до свого зросту. Він був щирим і милим. Навіть запитав, як мене звуть. І карти показали все. Достоту все. Наче я ворожила циркові. А таке траплялося лише раз: коли я розкладала карти для Селії.

— Чому ти розповідаєш мені